«Вона. Війна»

Героїня чергового випуску програми «Вона. Війна» — Юлія «Куба» Сідорова, парамедикиня 4 штурмового батальйону 92 бригади й очільниця медичної служби Veteranka.

Гостя чергового епізоду програми «Вона. Війна» — Таїсія Акжитова, волонтерка й акторка Малого театру маріонеток, яка грає вистави для військовослужбовців.

Гостя свіжого випуску програми «Вона. Війна» — Наталя Калантаєнко, керівниця партнерств Української волонтерської служби.

Вона — ладна створювати за найнесприятливіших умов. Вона — восени 2021 року вʼїхала в нову домівку в Циркунах і сподівалася, що це назавжди. Вона — з перших днів великої війни на власні очі побачила ницість і жорстокість ворога й попри всі вмовляння наважилася на виїзд. Вона — переживши російську окупацію, усвідомила цінність життя і відтоді всі виклики сприймає з позитивом і впевненістю, що точно впорається. Вона — Наталі Ал Баз, редизайнерка, яка разом із родиною створила оселю мрії з покинутої хати на хуторі.

Солдатка 92 ОШБр ім. кошового отамана Івана Сірка Руслана Богдан — героїня першого випуску нового сезону програми «Вона. Війна».

Черговою героїнею програми «Вона. Війна» стала Марія Какуріна, волонтерка й співзасновниця благодійного фонду «Артдача».

Вона — перші тижні великої війни волонтерила в ОДА. Вона — пережила удар по будівлі облдержадміністрації, але не зупинилася й не перестала волонтерити. Вона — допомагала постраждалим у Херсоні, після підриву греблі Каховської ГЕС. Вона — бачила й чула багато історій людського болю, але не закрилася від нього. Вона — волонтерить у декількох організаціях, ініціює й проводить командні збори. Вона — у мирному житті грала Мавку з п’єси Лесі Українки й Тетяну Ларіну з пушкінського роману. Проте вважає, що більше російській культурі не місце на наших теренах. Вона — Катерина Чепела, волонтерка й акторка.

Вона — перукарка за фахом, але із 2014 року активно наближає Перемогу. Вона — пам’ятає, як перші місяці війни на Сході її перукарню було вщерть забито допомогою для військових — від медикаментів до килимів. Вона — вважає, що до волонтерства її привело загострене почуття справедливості, яке не вщухає із 2004-го. Вона — волонтерила на «Південному посту» — місці сили для бійців, що їдуть на війну або повертаються з неї. Вона — розуміла, що її чекає, якщо окупують Харків, але залишилась і вперто робила своє. Без вихідних і продиху. Вона — допомагала бійцям у «Відділенні пораненої душі». Вона — дружина воїна, якому Гамлет присвятив стритарт. Вона — хай як важко було, уже не уявляє свого життя без волонтерства та знає: після Перемоги ще дуже багато роботи. Вона — Олена Паращенко, волонтерка та дружина військовослужбовця.

Вона — уміє закрити збір на «Мавік» за допомогою червоних туфель. Вона — менеджерка культури, яка за тиждень великої війни перезнайомилась з усіма робітниками хмельницького ринку.  Вона — вирішила не давати собі часу на оговтування та завдяки цьому змогла відправляти допомогу до Харкова цілими фурами. Вона — у березні торік повернулася до нестямно коханого Харкова й досі не може зрозуміти: був це швидше раціональний чи емоційний учинок. Але вона була щаслива.  Вона — учить замінювати слово «провина» словом «відповідальність». Вона — Іванна Скиба-Якубова, волонтерка, викладачка й менеджерка культури з Харкова.

Вона — стала директоркою незалежної інституції у 23 роки. Вона — училася на політологиню, але нестямно закохалася в театр і за декілька років устигла долучитися до десятків гучних мистецьких проєктів у Харкові. Вона — приборкує і структурує хаос як у театрі, так й у волонтерській організації «Культурний шок». Вона — не боялася літаків, ракет та артилерійських ударів, бо мала стільки волонтерських запитів, що часу на страх не лишалося зовсім. Вона — з початком великої війни відчула, що більше ніколи не зможе працювати в мистецькому секторі. Вона — переоцінила для себе значення культури й мистецтва (так, це різні речі) та зрозуміла: те і те — важливо. Вона — працює разом із незалежним театром «Нафта» над прем’єрою у воєнному Харкові. Вона — Тетяна Голубова, директорка театру «Нафта» й волонтерка штабу «Культурний шок».    

Вона — деколонізаторка, доброволиця, парамедикиня.Вона — з підліткового віку організовує мітинги, акції, обстоює український Харків.Вона — у 13 років пережила теракт біля Палацу спорту й багато років боролася за те, щоб терористи дістали вирок.Вона — валила пам’ятник жукову, за що свого часу її навіть затримали.Вона — пишається видатними українськими феміністками та плекає пам’ять про них.Вона — координаторка проєкту «Мова. Харків».Вона — приїхала в Харків на декілька днів, щоб допомогти замалювати єсєніна й пушкіна, а також дати інтерв’ю Радіо «Накипіло».Вона — Мілла Денчик, парамедикиня добровольчого розвідувального батальйону «Сонечко».

Вона — не може миритися з несправедливістю і завжди відчайдушно захищає тих, хто цього потребує. Вона — закриває багатотисячні збори завдяки котячим лапкам і власному креативу. Вона — не може без Харкова, попри те, що пережила страшні події в ХОДА 1 березня 2022 року. Вона — навчилася керувати автівкою, щоб переганяти машини для військовослужбовців. Вона — має незліченну кількість прапорів із написами подяки від воїнів. Вона — любить роздавати солодощі захисникам на блокпостах, коли виїжджає за місто. Вона — Юлія Напольська, волонтерка й продакшн-директорка «Накипіло».

Вона — знімалась у кліпах, обожнювала фотосесії, училася на культурну журналістку; Вона — зустріла повномасштабне вторгнення в Маріуполі; Вона — не розуміла, чи виживе, але знала: мусить бути голосом людей; Вона — бачила стільки болю, але заборонила собі плакати й виконала обіцянку; Вона — не розуміла, як спати в тиші, без обстрілів; Вона — разом із двома колегами розповіла світові правду стрічкою «20 днів у Маріуполі»; Вона — здобула Пулітцерівську премію у 23 роки; Вона — не закрилася від людського болю і далі працює там, де гаряче; Вона — Василіса Степаненко, журналістка та продюсерка Associated Press.

   Вона — акторка, усе життя в мистецтві. Вона — з перших днів великої війни в ТрО. Вона — усього навчилася з нуля, воювала на півдні, сході й півночі країни, місяцями без ротації. Вона — багато сміється і каже, що війна зробила її сміливішою. Вона — мріє повернутися в театр, але після того, як «вигризе» омріяну Перемогу. Вона — долає цей важкий шлях пліч-о-пліч із коханим-добровольцем. Вона — Тетяна Тумасянц. Акторка Харківського театру ляльок, але вже півтора року захищає країну від рашистської навали.  Ми починаємо цикл програм «Вона. Війна» про жінок, які активно наближають нашу Перемогу. Слухайте щосереди о 12:00. 

Вона з нуля опанувала професію зв’язківиці.Вона радикально змінила своє життя, бо хотіла бути поруч із коханим у війську.Вона у свої двадцять виконує обов’язки офіцерки — невдовзі хоче отримати цю посаду.Вона постійно навчається і планує продовжувати кар’єру після завершення війни.Вона охочим мобілізуватися жінкам радить вірити в себе й не боятися.Вона — Катерина, військовослужбовиця бригади НГУ «Хартія».

Вона — учителька, яка перші півтора місяця повномасштабного вторгнення викладала в бомбосховищі.Вона працює з дошкільнятами, підлітками й дітьми-сиротами.Вона перемогла в Global Teacher Prize Ukraine — 2022 у номінації «Учителька-змінотворчиня».Вона попри складне й безрадісне сьогодення виходить до дітей із сонячним і позитивним настроєм.Вона вже десять років живе в Харкові й попри неможливість офлайну та крихкість безпеки все одно залишається вірною місту.Вона — Валерія Гукова, освітянка з Харкова.

Вона долучилася до війська з початку вторгнення разом із собакою Наомі.Вона дістала від побратимів позивний Відьма.Вона разом із тваринами їздить на блокпости й запевняє: від Наомі не сховаєшся.Вона мріє опісля Перемоги залишитися у війську й популяризувати кінологічний фах.Вона прагне побудувати Кінологічний навчальний центр на Сході.Вона — Анна Махтєй, молодша сержантка й старша кінологиня 5 Слобожанської бригади «Скіф» НГУ.

Вона опанувала професію психологині, але не уявляла, що колись опиниться у війську.Вона стала до лав НГУ з початку війни на Сході.Вона працює з військовослужбовцями та їхніми родинами й наголошує: після закінчення війни роботи в психологів тільки побільшає.Вона зазначає: навички й знання українських психотерапевтів сьогодні у світі є провідними.Вона — Олеся Яценко, старша лейтенантка та психологиня 5 Слобожанської бригади «Скіф» НГУ.

Сьогоднішній випуск «Вона. Війна» має присвяту. Ми хотіли й планували записати цю програму з легендарною харківською режисеркою Світланою Олешко. Проте, на жаль, тепер робимо випуск про неї, збираємо теплі спогади докупи разом із друзями та колегами Світлани.Її не стало внаслідок хвороби 19 грудня 2024 року. Після повномасштабного вторгнення Світлана Олешко працювала в Польському театрі, де створила виставу «Харків! Харків!». Її пам’ятатимуть як режисерку одного з найзухваліших театрів «Арабески», що назавжди зафіксував себе на культурній мапі міста й країни. Дякуємо вам, пані Світлано. Пам’ятаємо.

Вона з початку повномасштабної війни долучилася до територіальної оборони Києва, а згодом стала старшою медикинею роти в піхотному підрозділі.Вона організувала патронатну службу для свого підрозділу.Вона є авторкою та ведучою подкасту «Добровольці», у якому розповідає історії військових. Бере участь у подкасті «Сувора догана», де разом з іншими військовими аналізує українські реалії.Вона відома своєю активною позицією щодо рівних прав і можливостей для жінок в армії.Вона все життя мріяла бути письменницею і найбільше боїться «не встигнути», тож плідно працює над текстами, зокрема — для театру.Вона — Аліна Сарнацька, колишня бойова медикиня, волонтерка й письменниця.