Українські 90-ті

Ставлячи підпис під “Будапештським меморандумом”, Леонід Кучма позбавляв Україну зброї, але давав їй союзників. І то яких - Америка і Британія. Стояв під тим документом і підпис президента Росії. Однак певності у тому, що на Будапешті україно-російські проблеми закінчаться, ні в кого не було. Швидше навпаки - ядерне роззброєння Києва було найбільш чутливим, але не єдиним бажанням Москви. Адже був ще, скажімо, Чорноморський флот. Були питання статусу Севастополя і Криму загалом. Врешті, не даремно ж одразу після проголошення незалежності Україною прессекретар Бориса Єльцина Павло Вощанов заявив про те, що Росія має право висунуту територіальні претензії до будь-якої країни, яка заявила про незалежність. Для Москви саме по собі існування України, принаймні в межах оголошених кордонів було питанням, щонайменше, дискусійним. У 2014-му році Росія дуже наочно це покаже. Але те, що стало реальністю тепер, було задумано ще тоді, на самих початках українських 90-х. І почалося все із уже зовсім забутої зустрічі у тоді ще українському містечку Масандра у Криму, куди делегації із Києва і Москви з’їхалися вирішувати одвічне питання двосторонніх відносин: чий флот у Криму?

Більшість обивателів сьогодні, з перспективи 30 років Незалежності дивиться на перемовини про ядерне роззброєння на початку 90-х як на втрачений шанс, коли Українське керівництво дало неправильну відповідь на запитання "Бути чи не бути Україні ядерною державою?" І дуже небагато хто із "ядерних експертів" розуміє, що насправді те питання було дещо коротшим – бути чи не бути Україні державою? Тобто, для людей обізнаних з темою, питання роззброєння по суті і не стояло – шансів зберегти ядерну зброю не було. Однак це не означає, що Україні не було за що боротись. Київ мусив добитись, по-перше, визнання того факту, що хоч Україна і відмовляється від ядерної зброї, але ця зброя її, вона належить Україні як ядерній державі-наступниці СРСР. По-друге – українські дипломати мусили вибити максимально вигідні умови та велику компенсацію за відмову від третього за розміром ядерного арсеналу світу. Це друга частина подкасту "Українські 90-ті" присвячена темі ядерної зброї.  Проєкт здійснено за підтримки Фонду розвитку ЗМІ Посольства США в Україні. Погляди учасників заходу не обов'язково збігаються з офіційною позицією уряду США. Supported by the Media Development Fund of the U.S. Embassy in Ukraine. The views of the authors do not necessarily reflect the official position of the U.S. Government

5 грудня 1994 року на сцені зали "Барток" будапештського готелю Novotel президенти України, США, Росії та прем'єр-міністр Великобританії підписали документ, суперечки щодо якого не вщухають досі.  Зрада — переконані одні. Неминучість — наполягають інші. Одна з трьох головних помилок за весь час незалежності України — вважає Леонід Кучма, чий підпис стоїть під Будапештським меморандумом. У наступних двох епізодах ми реконструюємо історію ядерного роззброєння країни. У першій частині ми згадаємо, скільки ядерної зброї було на території України, чому в Декларації про незалежність з'явився пункт про без'ядерний статус, чи могли США дозволити Україні лишити ядерну зброю та як Росія вивозила тактичну ядерну зброю через український кордон Проєкт здійснено за підтримки Фонду розвитку ЗМІ Посольства США в Україні. Погляди учасників заходу не обов'язково збігаються з офіційною позицією уряду США. Supported by the Media Development Fund of the U.S. Embassy in Ukraine. The views of the authors do not necessarily reflect the official position of the U.S. Government

Початок грудня 1991 року був, мабуть, найбільшим зоряним часом для неприглядної державної дачі Вискулі в центрі білоруської частини Біловезької пущі. Починаючи з 7-го грудня багатолюдні урядові делегації почали заповнювати зали і кабінети, збудованої ще за сталінізму держдачі. До цього резиденцію в Біловезькій пущі використовували для зустрічей лідерів так званого Варшавського договору. Це і не дивно, до західного кордону СРСР з цього місця всього 8 кілометрів. Але якщо раніше високі гості з'їжджалися у Вискулі, щоб обдумати, як зберегти створену Сталіним тоталітарну соціалістичну систему в Європі, то на початку грудня 1991-го питання стояло не більше не менше про поховання Союзу Радянських Соціалістичних Республік як геополітичної реальності. Атмосфера всередині переповненої резиденції панувала дуже напружена. Лідери трьох новостворених держав, які колись були "засновницями" Радянського Союзу, зібрались у Білорусі на правах глав незалежних держав. Але далеко в Москві у своєму кабінеті лютував легітимний на той час перший президент СРСР Михайло Горбачов, чиї повноваження ніхто не скасовував. Хоч би і повноваження верховного головнокомандувача. А що буде, якщо добродушний Михайло Сергійович візьме і накаже військам захопити, а то й ліквідувати, учасників Біловезької зустрічі? Посадити главу Казахстану Назарбаєва в Москві і не пустити його в Вискулі Горбачов же зміг. А раптом він пішов би й далі? Таку можливість чітко розуміли і обдумували президент Росії Борис Єльцин, щойно обраний перший президент України Леонід Кравчук і особливо глава Білоруської Верховної Ради Станіслав Шушкевич, який перших двох і зібрав у себе. Але чи була у лідерів трьох держав інша альтернатива, крім як визнати смерть Радянського Союзу і спробувати знайти якусь іншу інтеграційну структуру, яка утримала формально незалежні республіки в рамках спільної політико-економічної єдності? Щоб відповісти на це питання, слід розібратись, як усі троє лідерів опинились у Біловезькій пущі та які історичні події зробили їхню зустріч неминучою. Проєкт здійснено за підтримки Фонду розвитку ЗМІ Посольства США в Україні. Погляди учасників заходу не обов'язково збігаються з офіційною позицією уряду США. Supported by the Media Development Fund of the U.S. Embassy in Ukraine. The views of the authors do not necessarily reflect the official position of the U.S. Government

24 серпня 1991 року у залі Верховної Ради була проголошена Незалежність України. Однак одна річ – проголосити утворення незалежної держави, і зовсім інша – добитися реальної незалежності і визнання цієї країни усім світом. І 24 серпня 1991 року цього не сталося. Але саме того дня був даний старт. Далі на шляху до визнання Україні слід було зробити ще два важливих кроки. Перше – добитися підтримки незалежності усім народом на референдумі. Друге – обрати першого президента, який стане главою і обличчям держави в розмові з потенційними партнерами. Обидва завдання мали бути реалізовані 1 грудня 1991 року. У цьому подкасті, який ви можете прослухати нижче, ми розповідаємо про те, чому виникла ідея провести референдум про Незалежність України, як проходила перша передвиборча компанія, чому представники Народного Руху не змогли висунути одного кандидата та завдяки чому на референдумі на підтримку незалежності проголосувало рекордні 90,2% українців. Для цього ми поспілкувалися з ключовими учасниками тих подій та опрацювали десяток архівних записів. На цьому подкасті ви почуєте голоси ключових учасників тих подій – Леоніда Кравчука, Івана Зайця, Ярослава Кендзьора, Левка Лук’яненка, В’ячеслава Чорновола та багатьох інших. Велика подяка Центральному державному кінофотофоноархіву України імені Г.С. Пшеничного за надані фоно- та відеоматеріали, а також Ярославу Кендзьору за надані архівні відео. Частина інтерв'ю була взята з сайту проєкту Розпад Радянського Союзу – Усна історія незалежної України (oralhistory.org.ua/) створений за підтримки Українського Католицького Університету. Проєкт здійснено за підтримки Фонду розвитку ЗМІ Посольства США в Україні. Погляди учасників заходу не обов'язково збігаються з офіційною позицією уряду США. Supported by the Media Development Fund of the U.S. Embassy in Ukraine. The views of the authors do not necessarily reflect the official position of the U.S. Government