Надія на поезію

«Не треба слів. Хай буде тільки діло. Його роби — спокійний і суворий, Душі не плутай у горіння тіла, Сховай свій біль. Стримай раптовий порив». Але для мене — у святім союзі Душа і тіло, щастя з гострим болем. Мій біль бринить. Зате, коли сміюся, І сміх мій рветься джерелом на волю. Не лічу слів. Даю без міри ніжність. А може в цьому й є моя сміливість: Палити серце — в хуртовині сніжній, Купати душу — у холодній зливі. Вітрами й сонцем Бог мій шлях намітив, Та там, де треба, я тверда й сувора: О краю мій, моїх ясних привітів Не діставав від мене жодний ворог. — Олена Теліга

Я руці, що била, — не пробачу — Не для мене переможний бич! Знай одно: не каюсь я, не плачу, Ні зітхань не маю, ні злоби. Тільки все у гордість замінила, Що тобою дихало й цвіло, А її тверда й холодна сила Придушила тепле джерело. Але нaвіть за твою шпіцруту Стріл затрутих я тобі не шлю, Бо не вмію замінять в отруту Відгоріле соняшне — «люблю». — Олена Теліга

Цямриння обросло зеленим мохом, з глибини віє холодом, а в круглому дзеркалі зорі тремтять. Щовечора сюди приходять двоє. Скрипить журавель, і старе відро, наповнене зірчаною водою, поволі пливе вгору. — Пий, — припрошує юнак дівчину, і вона схиляється над відром. — У тебе на губах зірка! — вигукує він. — Дай я зніму. — І припадає вустами до палаючих губ. — Тепер ти пий. Юнак п’є довго і смачно. — О, і в тебе на губах зорі! — плеще в долоні дівчина. А криниця бездонна. Як небо… — Василь Чухліб 1960

Вона стояла посеред шляху, І сині очі були в зажурі. — Куди ідеш ти, ясна дівчино? — Я не дівчина. Я — Пісня, друже. Туди до сонця моя стежина. — Нам по дорозі, ходімо разом. Юнак стомився — не впала Пісня, Найкращим другом була в дорозі, Давала мужність, і віру чисту, і ніжність щедру. І спалахнули у сяйві сонця — Юнак і Пісня. — Коли згорю я,— казав до неї, — То наді мною зійди калиною. Зішла калина… — Василь Чухліб 1975

Я в карцері мала заняття: Ходити туди-сюди, — І мала блакитне плаття В суничні ягоди. Отож я собі уявляла, Що літнім лісом іду, Суниці стиглі зривала, Схиляючись на ходу. Життям по нервах розлився Неповторно-єдиний смак. І виходила на узлісся, І бачила — в полі мак. А на річці латаття, Мов білі чаші, цвіло. Моє єдине плаття Мені цілим світом було. Я вільно літала, мов пташка, У ясному світі казок, А в мене невкліпно і важко Цілився чорний «глазок». — Галина Гордасевич

Принесу тобі свою ніжність — Ні краплини не розхлюпну. Принесу тобі свою радість, Наче сонце, наче весну. Принесу тобі свою тугу — Ти на хвилю від неї замри. Принесу тобі свій неспокій, Мов засушливі східні ветри. Принесу тобі небо зоряне, І веселок тугі перевесла. Потім сяду щаслива і зморена: Я ж тобі так багато несла! — Галина Гордасевич

Осипається цвіт, Білий цвіт черешневий. Ви до мене прийдіть, Балакучий, веселий. Щоб роки і сніги Моїх мрій не занесли, Ви мені говоріть Про нев'янучі весни. Скоро літо дмухне В очі пух тополиний. Ви для мене весну Зберігати повинні. Хай біда, хай журба. Хай пересуди різні. Не з моєї вини Ми зустрілися пізно. Не з моєї вини І не з вашої ласки. Білий цвіт сивини — Із осінньої казки. Та роки — не зірки, Їх лічити не треба. Ті осінні казки Хай послухає небо. Я ж вам — пісню свою. Я ж вам — серця оселю. Ви приходьте завжди, Ви приходьте веселим. — Ганна Чубач 1982

Серед імперських подвигів-понять І це поняття — як душа злодійська: Колись «Полтаву» Пушкін написав, Для шовіністів ця земля — російська. До волі шлях і довгий, і важкий Крізь грізні битви і віки буремні. І дотепер полтавські галушки Комусь лише нагадують пельмені. І мудрий Гоголь ще «хохол» комусь, Що душу віддавав російській мові. Прости, Росіє, ти таки не Русь, А тільки назва вкрадена чудова! — Ганна Чубач

Пам'ятаю, вишні доспівали, наливались сонцем у саду. На прощання ти мені сказала: «Де б не був, а я тебе знайду…» І у тьмі, од муки, од утоми, де розстріли і любов до дна, часто бачив профіль твій знайомий я на фоні жовтого вікна. Тільки сниться огненне минуле... І не знаю, чому я живий... Чому злився з орудійним гулом голос свіжий і наївний твій... І сьогодні вишні доспівають у саду од сонця і тепла. Як і завжди, я тебе шукаю, та мене ти й досі не знайшла. — Володимир Сосюра 1928

Коли потяг у даль загуркоче, пригадаються знову мені дзвін гітари у місячні ночі, поцілунки й жоржини сумні... Шум акацій... Посьолок і гони... Ми на гору йдемо через гать... А внизу пролітають вагони, і колеса у тьмі цокотять... Той садок, і закохані зори, і огні з-під опущених вій- Од проміння і тіней узори на дорозі й на шалі твоїй... Твої губи — розтулена рана... Ми хотіли й не знали — чого... Од кохання безвольна і п'яна, ти тулилась до серця мого... Ой ви, ночі Донеччини сині, і розлука, і сльози вночі- Як у небі ключі журавлині, одинокі й печальні ключі... Пам'ятаю: тривожні оселі, темні вежі на фоні заграв... Там з тобою у сірій шинелі біля верб я востаннє стояв. Я казав, що вернусь безумовно, хоч і ворог — на нашій путі... Патронташ мій патронами повний, тихі очі твої золоті... Дні пройшли... Одлетіла тривога... Лиш любов, як у серці багнет- Ти давно вже дружина другого, я ж — відомий вкраїнський поет. Наче сон... Я прийшов із туману і промінням своїм засіяв... Та на тебе, чужу і кохану, я і славу б, свою проміняв. Я б забув і образу, і сльози... Тільки б знову іти через гать, тільки б слухать твій голос — і коси, твої коси сумні цілувать... Ночі ті, та гітара й жоржини, може, сняться тепер і тобі... Сині очі в моєї дружини, а у тебе були голубі. — Володимир Сосюра 1927

Послухаю цей дощ. Підкрався і шумить. Бляшаний звук води, веселих крапель кроки. Ще мить, ще мить, ще тільки мить і мить, і раптом озирнусь, а це вже роки й роки! А це уже віки. Ніхто уже й не зна, в туманностях душі чи, може, Андромеди – я в мантіях дощу, прозора, як скляна, приходжу до живих, і згадую про мертвих. Цілую всі ліси. Спасибі скрипалю. Він добре вам зіграв колись мою присутність. Я дерево, я сніг, я все, що я люблю. І, може, це і є моя найвища сутніть. — Ліна Костенко 1961

Ні, Ганно, ні! Аби лиш не з Москвою. Хай Україну чаша ця мине. Це чорна прірва з хижою десницею, смурна од крові, смут своїх і свар, готова світ накрити, як спідницею Матрьоха накриває самовар. Був Київ стольний. Русь була святою. А московити — Русь уже не та. У них і князя звали Калитою, — така страшна захланна калита! Дрімучий світ. Ні слова, ні науки. Все загребуще, нарване, хмільне. Орел — двоглавий. Юрій — довгорукий. Хай Україну чаша ця мине! — Ліна Костенко 1999