Непрочитане

Що спільного з тим, як завершився попередній тиждень у Харкові, і змістом шостого епізоду «Непрочитаного»? Тривога, спричинена росіянами, які труять нам життя вже не першу сотню літ. «Повість про санаторійну зону» поволі добігає кінця, вашій увазі передостанній випуск. Зона потроху вилюднюється, санаторійний дурень кричить дедалі натужніше, ніби бере останню ноту. Навіть лікарів сетер більше не подає ознак життя.  Ніби в Макондо, тут не вщухають дощі, а сірість, що заповнює кімнати, просочується під шкіру нашому героєві. До речі, як звуть анарха насправді? Цього ніхто не скаже, бо й він сам до кінця не певен, чи існує насправді навколишня реальність, санаторійна зона, він сам, а головне — Карно.  Але розв’язка й однозначні відповіді вже зовсім близько — варто тільки перегорнути сторінку. Або підзарядити навушники.

Нові персонажі прибувають на сторінки твору, як пасажири суботнім ранком на Київський вокзал. Їх, здається, не злічити. Тож треба бути дуже уважними слухачами, щоб не губитися в сюжеті. Упевнені, наші аудіочитачі — саме такі!  Ми з вами вже добряче загартовані творами Йогансена та Хвильового, тож жоден Мухаммед Буазізі нас із пантелику не зіб’є. Ви ж пам’ятаєте, хто такий цей Мухаммед? Так, у сьомому епізоді «Непрочитаного» за твором Вікторії Амеліної він знову з’явиться у снах Кості Нечая.  А наяву, знаєте хто? Вамбо! Оце так поворот. Чекаємо на ваші вушка й увагу. Буде цікаво. 

Немає потреби заманювати слухача до художнього твору, якщо ви вже разом пірнули в сюжет — на половині книжки не відвертишся. Хочеться ж знати, як там Костя Нечай, якому вже за тридцять і який працює в рекламі, навіть одружився й чималих зусиль доклав, щоб забути про свій дар, чи то пак «хворобу». Та чи вдалось йому стати нормальною людиною? Або хоча б удати, що вдалося? Ох, навряд. Неч знову закручений у вир лихих подій і нічних жахіть, а куди вони його приведуть — це вже питання для подальших досліджень.   

На часі — п’ятий епізод «Синдрому листопаду» Вікторії Амеліної. Шкода, що не читатимемо твір до листопада, але в осінь увірвались із ним, що тішить. Чому саме синдром листопаду — про це ми дізнаємося пізніше, авторка тримає інтригу. А ось що трапилося з Лізкою і чи справді до її біди причетний друг Вамбо — стане відомо у прийдешньому епізоді. Костя зустрінеться із кривдником лице в лице. І навіть ближче — ви не повірите. Розставляємо крапки над «і» разом у новому епізоді.   

До болю знайомий нашому народові діагноз: гіпертрофоване співчуття. «Твій біль беру на себе. Печаль твоя в мені»... Без перебільшення і зайвого патосу можна констатувати, що саме на цьому «діагнозі» нині тримається наша країна. Військовослужбов(и)ці, волонтер(к)и, парамедики/-ні щодня беруть біль ближніх на себе. Бо розуміють, що інакше не можуть. Інакше ніяк. Роман Амеліної розповідає нам про нас. Таких справжніх і чуттєвих. Демонструє, що це наша неймовірна сила й наш невгамовний сум. На часі — четвертий епізод, який робить сюжет набагато зрозумілішим, але водночас — містичнішим.

«Цавет танем!» — як кажуть, чи то вітаючись, чи то прощаючись, вірмени. Плине час, і вхопити його вдається хіба що сторінками прочитаних творів. Як альтернатива — прослуханих аудіокниг. Уже третій епізод «Синдрому листопаду», що, зізнаємося, дається нам непросто. Неможливо не співчувати героям, неможливо не думати про те, що їхня творчиня та поводирка Вікторія Амеліна більше нічого не напише. А твір фантастично крутий. Слово «фантастично» ми вжили не дарма. Тож слухайте — і дізнаєтеся. Або читайте. Пам’ятайте.

Обережно, щоб нічого не зіпсувати, крокуємо сторінками твору «Синдром листопаду» Вікторії Амеліної. Знаємо, що в ньому багато переживань і болю, тож не кожна людина готова до прослуховування саме нині. А втім, ми вдячні тим, хто з нами. Це й для нас можливість пригадати чудову людину й авторку, зануритися у її мистецький світ і наголосити на тому, як важливо плекати й цінувати своє. Поки маємо час. Ходіть на концерти українських виконавців, читайте та підтримуйте наших, адже вони такі чудові. І такі крихкі.         

Зазвичай, перед тим як братися до нової книги, ми влаштовуємо опитування в сториз, чого б хотілося нашим аудіочитачам. Здебільшого перемагало «Розстріляне відродження», і ми страшенно тішилися, що митці 20–30-х викликають жвавий інтерес серед слухачів. Вони дочекалися. Сьогодні ми розпочинаємо серію читань за твором Вікторії Амеліної «Синдром листопаду». Журналістки, фіксаторки воєнних злочинів рф, поетки й письменниці. Цього літа її вбила росія ракетним ударом по Краматорську. Тепер її називають представницею «Нового розстріляного відродження». Ми не стали влаштовувати опитувань. Думаємо, ви нас зрозумієте. Не бажатимемо приємного прослуховування, але твір направду цікавий, хоч і важкий. Вікторія була навдивовижу емпатичною та чуйною — цим просякнута кожна сторінка твору.

Епізод новий, а Степан незмінний! І для певних верств київсько-письменницько-читацького населення стає ну просто незамінним. Як йому це вдалося? Наполегливою працею і суворим розпорядком — тільки так діло й робиться. Але от лихо: не пишеться Степанкові. Ані рядочка не написав із моменту свого останнього тріумфу. І ніби вражень більш ніж досить, знайомств нових і цікавих, а не пишеться! Натомість він багато читає рукописів від юних авторів — тепер має таку роботу. Іще не критик, але вже не той Степан, що постав перед нами на перших сторінках твору. Зростає та змінюється. Страшенно цікаво, куди ця стежка його (і нас як спостерігачів) виведе.  Маємо надію, у якесь світле майбутнє. Хоча чи можливо це з такою каламутною людиною? 

У четвертому епізоді «Непрочитаного» наша поневірена душа, що легким помахом авторського пера перетворилася зі Степана на Сте́фана (наголос, не забуваймо, на першому складі, бо в цьому вся велич!), крокує зі своїм свіжоствореним романом у саму гущавину літературних подій. А саме — до видатного й ускіпливого критика Михайла Світозарова.  Не те щоб ми дуже хотіли смітити спойлерами, але зустріч буде не такою, якою новоспечений автор хотів би її бачити. І ця гірка особиста поразка боляче відгукнеться людині, яка любить Степанчика найбільше. Деякі сторінки цього твору читати неприємно, а героїв хочеться відправити до психотерапевта, адже головний герой фактично ґвалтує кохану й залишає її на самотині.  Ми поговорили із психотерапевткою про те, як у сучасному світі розпізнавати людей із таким нездоровим его й не натрапляти на них. Бо хай скільки років творові, а люди й події все одно навдивовижу сучасні. І проблеми й болі їхні зрозумілі, що захоплює, але й лякає.

Це невимовне щастя сталося з нами знову! У новий сезон «Непрочитаного» входимо разом із безсмертною класикою (у випадку історії української літератури — справді безсмертною, хай як її намагалися знищити). Ви проголосували за «Місто» Валер’яна Підмогильного, а нас двічі просити не потрібно! Перший епізод уже начитаний і чекає вашої уваги. Якщо хтось вам скаже, що краще за булгакова ніхто Київ не описував, то, перш ніж дати йому смачного копняка, порадьте цей твір! Тут місто постає хижим левом, якого нестямно хочеться приборкати. Таким красивим, ласкавим і відчуженим одночасно. Як його не любити?

«Чого це вони знову прийшли до нас із Хвильовим, якщо книжку вже дочитано?!» — спершу подумаєте ви, здивовано вигнувши ліву брову. Не кваптесь обурюватися, це завжди встигнеться! Пропонуємо вам цікавеньке: книжкову бесіду! Поговоримо про персонажів «Санаторійної зони», приховані й оприявлені сенси, буремні часи, за яких народжувався твір, і мученицьку постать автора. У гості до ведучої програми завітав кінокритик, книгоман, а нині ще й волонтер Родіон Бронніков.  Говорили-балакали, але не заплакали, як диктує нам народне прислів’я. Тільки сміялися, докопувалися до правди й захоплювалися — а як же?! Слухайте запис етеру, діліться враженнями в коментарях, провадьмо цей дискурс разом!

Ось і дочиталися, громадо! На часі — фінальні глави «Санаторійної зони», де нас чекає багато віражів. Воістину, настільки кінематографічних кульмінацій ми не бачили давно.  Щоденник хворої списано до останньої сторінки. Не хочеться спойлерити, тому важко дібрати слова для опису й заохочення до прослуховування.  Хоча найкращим заохоченням є попередні випуски. Щирі, полумʼяні репліки героїв, відверті зізнання й страшні відкриття. І погода... Так, погода в цьому творі — окремий персонаж. Безперестанний вий лікаревого сетера, крик санаторійного дурня, імла, дощ і фізичне відчуття того, як скорочується світловий день на санаторійній зоні, як скорочується життя наших героїв, як іде за обрій бурхлива епоха, залишаючи по собі тільки гіркий присмак утрати, розпачу й зневіри. Не бажатимемо вам приємного прослуховування, а зичитимемо недаремного. Адже місточків, які поєднують нас із твором, написаним 100 років тому, навдивовижу багато. Це і страшно, і повчально, і цікаво — йой! 

Магія п’яти! Минулого тижня додому повернулися п’ять командирів «Азову», виповнилося 50 років Головнокомандувачеві, а ми вам пропонуємо п’ятий епізод «Непрочитаного» за твором Миколи Хвильового «Санаторійна зона».    Чимдалі занурюєшся у твір — тим глибшим стає переконання, що його наділено могутністю впливати на погоду. Щоб відчути атмосферу санаторійної зони, досить визирнути у вікно, хай що це означає. Як не злива — то мжичка, як не курява — то імла. Якщо вас до глибини душі вразив лист анарха до сестри з минулого епізоду, ми вас розуміємо. Якщо не вразив — не розуміємо. Але пристебніть ремінці, шановні. Далі — більше. У новому випуску ви почуєте ще декілька листів, які змусять вас відчути праведну лють і вкотре переконатися, якою ж гнилою була і є ця недоімперія. Щоб не вдаватися до мови ворожнечі — без зайвих слів запрошуємо до прослуховування. 

Всюдисутність Карно спантеличує, а подекуди змушує тремтіти руки й голос. Здається, і без того обмежена санаторійна зона стає ще меншою і незатишнішою, коли усвідомлюєш, що хай куди ти підеш — завжди зустрінеш його. Він читає твої листи, устромляє пазурі своєї ідеології у душі твоїх друзів і ворогів, говорить з усіма й про все, але завжди звертається до тебе. Здається, він здатен знайти тебе всюди. Неможливо відділити персонажів і події цього твору від наших реалій. Сьогодні неможливо не думати про те, що саме такий Карно, який нині живе на росії, віддав злочинний наказ поцілити ракетами по Краматорську. Він уважає себе безкарним, уважає, що Карно — означає надсилати кару, а не навпаки. Проте втішає, що минули ті часи, коли це справді було так. Саме нам випала доля відновити історичну справедливість. За друзів і майбутніх дітей. За «Розстріляне відродження». За другу частину «Вальдшнепів». За недописаний роман Вікторії Амеліної.    Слухайте «Повість про санаторійну зону», вивчайте ворога, знайте своє.

Як там справи в анарха?  Спойлер: внутрішні демони все бовтаються у його душі й не мають виходу. Чи знайде він першопричину своєї тривоги? Жартівливо та глузливо «товариші по палаті» називають його Савонаролою. Чому? Був такий італійський реформатор і бунтар Джироламо Савонарола. Він щиро вірував у Христа, був палким, непідкупним і порядним. Водночас він рішуче називав Рим Вавилоном і критикував священників через те, що замість християнського вчення вони займались якимись філософіями. Його можна вважати справжнім рок-н-рольником, бо міг собі дозволити впасти в немилість за те, що назвав дружину владики церкви дияволом. Оскільки Ватикан не міг вплинути на реформатора, то віддали наказ про відлучення його від церкви як єретика. Християнина до одуріння назвати єретиком. Дивовижно, правда? Його повісили, а потім спалили. Пригнічені прихильники закатованого проповідника намагалися розібрати кістки й попіл на згадку. Уряд заборонив відвідувати місця покарання, закрив площу для відвідин, а прах закатованого викинули в річку. Тож слухайте другу частину, проводьте паралелі й діліться з нами своїми міркуваннями про це. Нам страх як цікаво!

У цій частині ми ближче познайомимося з головним персонажем твору — анархом. Поринемо в його біографію, хоча це й не буде теплою ванною. Стане ясно як білий день, що зовсім недавно анарх був пристрасним борцем за ідеї революції, вичавлював бога із себе й «допомагав» у цьому іншим, безжально викреслював імена людей зі списків «живих». Утім, із плином часу він зрозумів, що його уявлення не мають нічого спільного з реальною дійсністю, та опинився там, де ми його й застали. Тож слухайте другу частину, проводьте паралелі й діліться з нами своїми міркуваннями про це. Нам страх як цікаво!

Вел-вел-вел, шановні наші радіослухачі, ні́де правди діти: запрошуємо вас до психлікарні. Наш туди провідник ніхто інший, як Микола Григорович Хвильовий. Своїми голосами ви обрали «Повість про санаторійну зону», і ми радо взялися за читання. Напевно, ви знаєте, що Хвильовий був комуністом, рожеві окуляри якого згодом тріснули склом усередину. Усі його мрії й надії розчавив брудний чобіт соціалістичної дійсности. Повість саме про це: утрату ілюзій, усвідомлення марного існування і того, що система тебе просто виплюнула. Свій біль і міркування на цю тему письменник розподілив між пацієнтами психлікарні, бо де ж їм ще місце в такій-то реальності? Зізнаємося, нам приємно і млосно від того, що ви вже вдруге обираєте книгу представника «Розстріляного відродження». Цей ваш інтерес свідчить тільки про те, що процес відродження справді відбувається. У нашій пам’яті та свідомости. Тож не бажатимемо приємної аудіоподорожі, бо це не бульварний роман і не комедія. Але впевнені: буде цікаво, надривно й навдивовижу пророче.

Хай як комусь б не хотілося, але головному персонажеві твору таланить. Доля взагалі прихильна до нього, але чому — не знаємо. Можливо, вищі сили симпатизують антигероям, бо саме вони й утворюють сюжети. Нам залишається тільки вигинати в подивуванні брови й констатувати: Степан просунувся карʼєрною драбиною. Відтепер він — поважний лектор, і йому обіцяно кімнату в гуртожитку. Що про це думає Мусінька — ми не коментуватимемо. Але зазначимо, що Степан має дедалі менше натхнення на особисте життя, бо ж навколо стільки всього незвіданого, місто ще не лежить біля його ніг! Яка там любов? Це вже ні. Гарний костюмчик для Степанка набагато більше важить, ніж якась там любов!

Степан і далі дивує масштабами власних амбіцій. З огляду на ту кількість слухацьких повідомлень, які ми отримали після попередніх епізодів, головний герой добряче розлютив переважну більшість авдиторії. Це свідчить тільки про те, що Валерʼян Підмогильний — тонкий психолог! Скільки таких степанів вам доводилося зустрічати в житті? Переконані, що чимало. Зізнайтеся: ну хочеться інколи схопити хлопця за барки, як це зробив один із персонажів книги? Тож хай цей епізод буде для вас цікавим, смішним і з легким відгомоном сатисфакції!