Коли все має значення

Одним із напрямків дослідження американського історика Хіроакі Куромії є новітня історія України. Зокрема, його цікавив період Великого терору Сталіна, Голодомор, а також особливе місце Донбасу як регіону, що завжди був проблемним для радянської влади. Куромія зацікавився Донбасом наприкінці 1980-х років. Близько восьми років він пропрацював в архівах Донецька, Луганська та інших міст регіону. Згодом він видав книжки ««Свобода і терор на Донбасі: українсько-російське прикордоння у 1870–1990-х роках» та «Зрозуміти Донбас». Дослідник стверджує, що Донбас ніколи не був по-справжньому радянським, радше українським за своїмхарактером. Він бачить у регіоні риси традиційного козацького світогляду — прагнення до свободи, автономії, незалежності від центральної влади. В окремих його містахмогли переважати росіяни, але загалом Донбас був етнічно українським. Тому Куромія спростовує поширене уявлення про Донбас як про зросійщений регіон та осередок проросійських настроїв. З історичної точки зору це не так, навіть станом на 2014 рік, каже дослідник.Журналістка Наталя Гуменюк говорить із Хіроакі Куромієюпро історію Донбасу, його сутність та взаємини з Росією, репресованих корейців та японців, жорстокість дій Сталіна у Східній Азії та імперську конкуренцію між Москвою та Пекіном.  Дана публікація була підготовлена за підтримки Програми “Партнерство за сильну Україну". Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю Лабораторії журналістикисуспільного інтересу і не обов’язково відображає позицію Програми та/або її фінансових партнерів.

One of the research areas of the American historian Hiroaki Kuromiya is the modern history of Ukraine. Inparticular, he has been interested in the period of Stalin’s Great Terror, the Holodomor, as well as the special place of Donbas as a region that was always problematic for the Soviet authorities.Kuromiya became interested in Donbas in the late 1980s. For about eight years, he worked in the archives of Donetsk,Luhansk, and other cities in the region. He later published the books “Freedom and Terror in the Donbas: A Ukrainian-Russian Borderland, 1870s–1990s” and “Understanding Donbas.” The scholar argues that Donbas was nevertruly Soviet, but rather Ukrainian in its character. He sees in theregion traits of a traditional Cossack worldview—namely, a striving for freedom, autonomy, and independence from central authority. In some of its cities, Russians mayhave been the majority, but overall Donbas was ethnically Ukrainian. Therefore, Kuromiya challenges the widespread perception of Donbas as a Russified region and a stronghold of pro-Russian sentiment. From a historical perspective, thisis not the case — even as of 2014, the researcher says.Journalist Nataliya Gumenyuk speaks with Hiroaki Kuromiya about the history of Donbas, its essence and relationswith Russia, repressed Koreans and Japanese, the brutality of Stalin’s actions in East Asia, and the imperial rivalry between Moscow and Beijing.This publication has been produced with the support of the‘Partnership Fund for a Resilient Ukraine’. The content of this publication is the sole responsibility of Public Interest Journalism Lab and does not necessarily reflect the views of the Fund and/or of its Financing Partners. 

Американський науковець Керрі Вігем вивчає, як суспільства після пережитих злочинів і насильства згадують своє минуле та взаємодіють із ним, так як ця травма продовжує впливати на сьогодення й формувати майбутнє. Польові дослідження для своєї дисертації він проводив в Аргентині, Німеччині, Польщі та Сполучених Штатах.Вігем стверджує, що потрібні не тільки красиві простори пам’яті. Якщо вони будуть гарними, але порожніми, то такі меморіали та місця пам’яті не можна назвати вдалими. Запорукою успіху може бути створення меморіалу, який стає центром та відправною точкою для подальшої взаємодії спільноти. До того ж Вігему імпонує думка одного з найвідоміших дослідників просторів пам’яті Джеймса Янга.Той наполягав, що нам варто відмовитися від уявлення про подібні місця як про місця колективної пам’яті з однією чіткою, узгодженою й спільною версією минулого. Натомість він пропонує їх сприймати як простори, що поєднують у собі множинність різних спогадів, різні перспективи та різні способи розуміння минулого. Тому дляВігема значення має не стільки те, як виглядає простір пам’яті, скільки сам процес постійного обговорення й осмислення того, що і як пам’ятає суспільство. Журналістка Наталя Гуменюк говорить із Керрі Вігемом простихійні меморіали, як розповідати історії злочинців, чи треба враховувати думки всіх жертв масових звірств, що відрізняє хороші простори пам’яті від поганих та як різні країни світу працюють із місцями пам’яті. Дана публікація була підготовлена за підтримки Програми “Партнерство за сильну Україну". Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю Лабораторії журналістикисуспільного інтересу і не обов’язково відображає позицію Програми та/або її фінансових партнерів.

American scholar Kerry Whigham studies how societies that have lived through crimes and violence remember and engage with their past, and how this trauma continues toshape the present and influence the future. He conducted fieldwork for his dissertation in Argentina, Germany, Poland, and the United States. Whigham argues that beautiful memorial spaces alone are not enough. If they are visually striking but empty of meaning or engagement, such memorials and sites of memory cannot be considered successful. What can make a memorial truly effective, he says, is its ability to become a hub and a starting point forongoing community interaction.Whigham also shares the views of one of the most influential scholars of memory spaces, James E. Young, who urged us to abandon the idea of such places as sites of collective memory with a single, fixed, and agreed-upon version of the past.Instead, Young proposed understanding them as spaces that hold a multiplicity of memories, perspectives, and ways of interpreting history. For Whigham, therefore, what matters most is not so much how a site of memory looks, but theongoing process of discussion and reflection about what — and how — a society chooses to remember.Journalist Nataliya Gumenyuk speaks with Kerry Whigham about spontaneous memorials, how to tell the stories of perpetrators, whether the voices of all victims of massatrocities should be taken into account, what distinguishes good memory spaces from bad ones, and how different countries around the world work with sites of memory.This publication has been produced with the support of the‘Partnership Fund for a Resilient Ukraine’. The content of this publication is the sole responsibility of Public Interest Journalism Lab and does not necessarily reflect the views of the Fund and/or of its Financing Partners. 

Остання зустріч в рамках тристоронніх мирних переговоріввідбулася в Женеві 17-18 лютого. Через американо-ізраїльську військову операцію проти Ірану черговий раунд перемовин переносився вже кілька разів. Американціпропонують зустрічатися у США. Представники Росії відмовляються летіти до Сполучених Штатів і пропонують натомість Туреччину або Швейцарію, що не підходить американській делегації. Президент Володимир Зеленський назвав процес узгодження місця проведення Санта-Барбарою і заявив, що Україна готова прилетіти до будь-якої із запропонованих країн.  Ще донедавна у частини переговорників було враження, щовже у березні-квітні можна очікувати прорив у цих перемовинах, каже журналіст The Economist Олівер Керролл. Один із розрахунків був, зокрема, на проблеми в російській економіці. Вони могли б вплинути на Володимира Путіна та його готовність завершитивійну. Однак через низку подій як в Росії, так і в Україні і світі загалом такий сценарій все більш стає примарним. За словами журналіста, через неофіційні канали Москва сигналізує, що знову буде просувати максималістські вимоги, а Київ переходить до плану Б  — зробити країну більш стійкою, аби вона була здатна вести війну в довгостроковій перспективі. Журналістка Ангеліна Карякіна говорить із Олівером Керроллом про те, що відбувається за лаштунками переговорів, чи може Європа та Велика Британія стати стороною перемовин, про що пам’ятають усі учасники процесу та якою бачить сучасну Росію британський кореспондент. Подобається подкаст? Підтримайте Лабораторію журналістики суспільного інтересу благодійним внеском на сторінці https://www.journlab.online/donations

The latest meeting in the trilateral peace talks took placein Geneva on February 17–18. Since then, the next round of negotiations has been postponed several times following the U.S.–Israeli military operation against Iran. Washington is proposing to hold the next meeting in the UnitedStates, but Russian representatives refuse to travel there and instead suggest Turkey or Switzerland — options that the American delegation does not support. Volodymyr Zelenskyy has described the dispute over the venue as a “Santa Barbara” — a never-ending drama — stressing that Ukraine is ready to travel to any of the proposed countries.Until recently, some negotiators believed a breakthroughcould come as early as March or April, says Oliver Carroll. Part of that optimism was linked to mounting problems in the Russian economy, which were expected toinfluence Vladimir Putin and potentially push him toward ending the war. But after a series of developments in Russia, Ukraine and globally, that scenario now seems increasingly unlikely. According to Carroll, Moscow is signaling through unofficial channels that it will return to maximalist demands, while Kyiv is moving to a Plan B — strengthening the country’s resilience to sustain the war in the long term.In this episode, journalist Angelina Kariakina speaks withOliver Carroll about what is happening behind the scenes of the negotiations, whether Europe and the United Kingdom could become parties to the talks, what all participants keep in mind during the process, and how the British correspondent sees today’s Russia.Do you like our podcast?Support the Public Interest Journalism Lab with a Donationhttps://www.journlab.online/donations

Книжка професора міжнародної політики Університету Бундесверу в Мюнхені Карла Мазали «Якщо Росіяпереможе: сценарій» стала бестселером. В ній німецький військовий аналітик описує гіпотетичний розвиток подій у Європі в разі початку війни Росії з країнами НАТО. Він проаналізував вразливі місця на мапі Альянсу і знайшовкілька з них. Точкою початку конфлікту він обрав Нарву, третє за величиною місто Естонії на кордоні з РФ із значною кількістю російськомовних людей. За сюжетом саме це естонське місто захоплюють кілька бригад російської армії. Ідея такої книжки прийшла до Мазали в 2024 році. Саме тоді розвідки різних європейських держав оприлюднили інформацію про готовність Росії напасти на одну з країн НАТО до 2029 року. Автор вважає невірним напрямок дискусій щодо того, чи здатен Кремль атакувати Північноатлантичний альянс. Насамперед, на думку автора, потрібно ставити питання щодо глобальної політичної мети РФ. Знищення НАТО є такою. Обмежена атакана прикордонне місто із російською меншиною може допомогти в цьому. У книжці Мазали перед членами Альянсу постає вибір — втягуватися у велику війну із державою, що має ядерну зброю, або пожертвувати невеликим містом на сході. Зрештою всередині НАТОне доходять до згоди щодо цього питання. Мазала досі не бачить єдності в Альянсі, коли йдеться про можливу конфронтацію з Росією. Москва також це усвідомлює.Тому гіпотетичний сценарій може перетворитися на реальний. Журналістка Наталя Гуменюк говорить із Карлом Мазалою про його книжку, американо-ізраїльську операцію проти Ірану і чому Європу усунули убік, чого найбільше бракує Європі у військовому плані та в чому може їй допомогти Україна, психологічну зброю Росії та які невірні сигнали посилає НАТО Кремлю. Подобається подкаст? Підтримайте Лабораторію журналістики суспільного інтересу благодійним внеском на сторінці https://www.journlab.online/donations

The book by Carlo Masala, Professor of International Politics at the University of the Bundeswehr in Munich, If Russia Wins: A Scenario, has become a bestseller. In it, the German military analyst outlines a hypothetical development of events in Europe in the event of a war between Russia and NATOcountries. He analyzed the Alliance’s vulnerabilities on the map and identified several of them. As the starting point of the conflict, he chose Narva, Estonia’s third-largest city onthe border with Russia, which has a significant Russian-speaking population. In the book’s scenario, several brigades of the Russian army seize the Estonian city.Masala says the idea for the book came to him in 2024, when intelligence services from several European countriespublicly warned that Russia could be ready to attack a NATO member state by 2029. The author believes the current debate about whether the Kremlin is capable of attacking the Alliance is misguided. Instead, he argues, the keyquestion should be Russia’s broader political objective. In his view, the destruction of NATO is precisely that objective. A limited attack on a border city with a Russian minority could serve that goal. In Masala’s book, NATO members face a stark choice: enter a major war with a nuclear power or sacrifice a small city in the east. Ultimately, the Alliance fails to reachconsensus on the issue. Masala says he still does not see unity within NATO when it comes to a possible confrontation with Russia — and Moscow is well aware of that. This is why the hypothetical scenario could become a real one.Journalist Nataliya Gumenyuk speaks with Carlo Masala about his book, the U.S.–Israeli operation against Iran and why Europe was sidelined, what Europe lacks most in military terms and how Ukraine could help, Russia’s psychologicalwarfare, and the wrong signals NATO may be sending to the Kremlin.Do you like our podcast? Support the Public Interest Journalism Lab with a Donationhttps://www.journlab.online/donations

Канадійка українського походження Христя Фріланд прийшла у велику політику із журналістики.Вона є помітною фігурою у політичному житті Канади вже понад десять років, з часів свого обрання до парламенту у 2013. За ці роки Фріланд займала різні міністерські посади в системі державного управління. Приміром, вона сталапершою жінкою на посаді міністра фінансів Канади за часів експрем’єра Джастіна Трюдо, згодом — віцепрем’єркою, потім очолювала Міністерство закордонних справ Канади. Христі Фріланд подобається політика. Вона не згодна з тими, хто називає цю сферу брудною та неприємною. Однак вона бачила, як людям важко йти із влади. Часто вони зважувалися на такий крок лише після знищення їхньої репутації та власної політичної смерті. Вона вирішила, що не повторюватиме такий сценарій. Нещодавно Христя Фріланд покинула уряд нинішнього прем’єра Канади Марка Карні та має намір скласти свій депутатський мандат. Водночас вона погодилася стати позаштатною радницею президента України з питань економічного розвитку.«Допомога Україні є продовженням мого політичного життя в Канаді», — заявляє Христя Фріланд. Як вона погодилася на пропозицію Зеленського, про перемовини із американцями та роботу з ДжастіномТрюдо, неприпустимість жартів щодо суверенітету будь-якої країни та золоту можливість для України на перебудову — у розмові журналістки Наталі Гуменюк із Христею Фріланд. Подобається подкаст? Підтримайте Лабораторію журналістики суспільного інтересу благодійним внеском на сторінці https://www.journlab.online/donations

Як тільки розпочалося повномасштабне вторгнення музикант, ведучий Микола Сєрга пішов до військкомату.Він думав, що через кілька днів російська армія буде вже в Одесі. Він каже, що йому довелося вбити всередині власну стару особистість та починати створювати нову вже під воєнні реалії. Сєрга почав шукати у війську місце, де він зможе найбільше приносити користь своїми навичками та знаннями.  Він став одним із засновників «Культурного десанту» — об’єднання військовослужбовців, які через музику та мистецтво підтримують бійців на фронті та поранених у госпіталях, спілкуються із цивільними, аби ті добровільно долучалися до армії. В його структурі працюють вісім мобільних груп, які виступають перед військовими. Сєрга зазначає, що правильніше ставитися до мобільних груп «Культурного десанту» як до військових психологів, а не митців, які розважають людей. Окрім виступів, вони проводять публічні лекції, збирають книжки для військових, намагаються протидіяти російській пропаганді. Один із проєктів — «Фронтова студія». Це пересувна студія звукозапису, яку між собою представники «Культурного десанту» називають Музбус. Там українськівійськові могли записати власні пісні, які згодом їм допомагали промотувати. Хтось із бійців може скинути Сєргі на телефон власну пісню під гітару. Навітьякщо йому особисто вона не подобається, то інші люди, які воюють поряд з автором, навпаки будуть її слухати. «Моя справа не дати йому оцінку, а відшліфувати занози, все підточити і повернути цей продукт. Він вже піде по тій аудиторії, до якої я б в житті не дотягнувся», — каже МиколаСєрга.  Журналістка Наталя Гуменюк говорить із Миколою Сєргою про культуру та її роль на війні, протидію пропаганді та роботу із наративами у суспільстві, як виходять із конфліктів учасники мобільних груп «Культурного десанту», розвиток музики на фронті та його девіз.  Подобається подкаст? Підтримайте Лабораторію журналістики суспільного інтересу благодійним внеском на сторінці https://www.journlab.online/donations

Керсті Кальюлайд стала першою президенткою Естонії у 2016 році. Вона керувала країною протягом п’яти років. За першою освітою біологиня вона займала різні посади в банківському та державному секторах, на початку2000-х років керувала електростанцією. Вона визнає існування певної скляної стелі для жінок укар’єрному зростанні та їхніх управлінських амбіціях. На шляху подолання цього бар’єру сумнівам та критиці відразу піддаються компетенція, риси характеру та навіть зовнішність тієї, хто не звертає уваги не упередження всуспільстві.  Коли хтось починає ставити питання Кальюлайд на кшталт, мовляв, що та жінка і чи може вона виконувати таку складну роботу, протягом вже двадцяти років від неї можна почути таке: «Я тоді завжди питаю, чи потрібен пеніс, аби керувати, приміром, електростанцією? Я не маю відповіді на це питання, чоловіки також».  Керсті Кальюлайд є послідовною прихильницею прав людини, верховенства права, свободи слова та демократії. Вона завжди закликає не мовчати та відкрито виступати проти порушень прав та несправедливості. Кальюлайд не змовчала і через дискваліфікацію українського скелетоніста Владислава Гераскевича наОлімпіаді-2026. «Вшанування пам’яті загиблих співвітчизників — це не політика, це по-людськи», — заявила Кальюлайд, яка нині очолює Національний олімпійський комітет Естонії. Журналістка Наталя Гуменюк говорить із Керсті Кальюлайд про спорт для авторитарних режимів, місто Нарву на кордоні з Росією та зміну місцевих настроїв, дії НАТО щодо Естонії, про запоруку інтеграції українських біженців в Естонії та що може забезпечити енергетичну стійкість України в майбутньому. Подобається подкаст? Підтримайте Лабораторію журналістики суспільного інтересу благодійним внеском на сторінці https://www.journlab.online/donations

Kersti Kaljulaid became the first female President of Estonia in 2016. She led the country for five years. Trained originally as a biologist, she held various positions in the bankingand public sectors and, in the early 2000s, managed a power plant.She acknowledges the existence of a certain glass ceiling for women in career advancement and leadership ambitions.On the path to overcoming this barrier, the competence, character traits, and even appearance of a woman who ignores societal prejudice are immediately subjected to doubt and criticism. Whenever someone begins to question Kaljulaid along the lines of “Well, she’s a woman — can she really handle such a complex job?”, for more than twenty years she has responded the same way: “I always askwhether one needs a penis to run a power plant. I don’t have the answer to that question. Men don’t either.”Kersti Kaljulaid is a consistent advocate of human rights, the rule of law, freedom of speech, and democracy. She consistently urges people not to remain silent and to speak out openly against rights violations and injustice. Kaljulaid also spoke out following the disqualification of Ukrainian skeleton athlete Vladyslav Heraskevych at the 2026 Olympics. “Honoring the memory of fallen fellow citizens is not politics — it is simply human,” said Kaljulaid, who currently chairs the Estonian National Olympic Committee.Journalist Nataliya Gumenyuk speaks with Kersti Kaljulaid about sport as a tool for authoritarian regimes, the cityof Narva on the border with Russia and shifting local sentiments there, NATO’s actions regarding Estonia, the key to integrating Ukrainian refugees in Estonia, and what could ensure Ukraine’s energy resilience in the future. Do you like our podcast? Support the Public Interest Journalism Lab with a Donationhttps://www.journlab.online/donations

Джеффрі Трімбл понад 35 років працює міжнародним журналістом, редактором та медіаменеджером. Він спеціалізується на міжнародному мовленні, стратегічному плануванні та протидії дезінформації. Трімбл вільно володіє російською мовою, серед його місць роботи є і посада керівника московського бюро у журналі U.S. News & World Report у  період перебудови, за п’ять років до розпадуСРСР. Приміром, він був у Москві у 1987 році, коли Дональд Трамп вперше приїхав до Радянського Союзу. Нинішній президент США хотів вести бізнес у СРСР. Після повернення з тієї поїздки Трамп відкрито заявив, що НАТО є проблемою. Тому нинішня його антинатівська риторика Трібмла не дивує.  Оптимізму щодо Росії та її траєкторії у Трімбла майже немає. Він вважає, що після розпаду РадянськогоСоюзу всі стали свідками своєрідної синергії між КДБ, залишками Комуністичної партії та організованою злочинністю. Саме ця взаємодія зрештою породила сучасну Росію. Тому у розмовах з друзями журналіст радить сприймати Росію не як окрему державу, а радше як організований злочинний клан. Проте американська дипломатія продовжує бачити у Росії центр сили, з яким легше мати справу, щоб не занурюватися у специфіку історії та складного шляху розвитку інших країн навколо неї. Таке мислення впливає і на те, як США намагаються вплинути на ситуації із російською війною проти України.  Проте Трімбл заспокоює: опитування в Сполучених Штатах показують, що більшість американців підтримує України та допомогу їй. «Я радий сказати, що коли я дивлюся у вікно тут, у Сент-Луїсі, штат Міссурі, я бачу сніг. Але я також бачуукраїнські прапори не лише у своєму дворі, а й у дворі сусідів».Журналістка Наталя Гуменюк говорить із Джеффрі Трімблом про процеси в сучасній Росії, його роботу вРадянському Союзі, Будапештський меморандум, формування іншого погляду в світі на Україну, справу Епштейна та намагання адміністрації Трампа перетворитиміжнародне мовлення США на рупор пропаганди. Подобається подкаст? Підтримайте Лабораторію журналістики суспільного інтересу благодійним внеском на сторінці https://www.journlab.online/donations

Jeffrey Trimble has worked for more than 35 years as an international journalist, editor, and media manager. Hespecializes in international broadcasting, strategic planning, and countering disinformation. Trimble is fluent in Russian, and among his previous positions was that of Moscow Bureau Chief for U.S. News & World Report during the period of perestroika, in the five years leading up to the collapse of theUSSR. For example, he was in Moscow in 1987, when Donald Trump first visited the Soviet Union. The current U.S. president wanted to do business in the USSR. After returning from that trip, Trump openly stated that NATO was a problem. Therefore, his current anti-NATO rhetoric does not surprise Trimble.Trimble has little optimism regarding Russia and its trajectory. He believes that after the collapse of the Soviet Union, the world witnessed a kind of synergy between the KGB, remnants of the Communist Party, and organized crime. It was this interaction that ultimately gave rise to modern Russia. In conversations with friends, the journalist advises viewing Russia not as a conventional state but rather as an organized criminal family. However, American diplomacy continues to see Russia as a center of power with which it is easier to deal, rather than delving into the specific histories and complex development paths of the countries around it. This mindset also affects how the United States seeks to influence thesituation surrounding Russia’s war against Ukraine. At the same time, Trimble offers reassurance: polls in the United States show that a majority of Americans support Ukraine and assistance to it. “I am glad to say that when I look out the window here in St. Louis, Missouri, I see snow. But I also see Ukrainian flags not only in my yard, but in my neighbors’ yards as well.”Journalist Nataliya Gumenyuk speaks with Jeffrey Trimble about the processes unfolding in modern Russia, his workin the Soviet Union, the Budapest Memorandum, the shaping of a different global perception of Ukraine, the Epstein case, and the Trump administration’s attempts to turn U.S. international broadcasting into a propaganda mouthpiece.Do you like our podcast? Support the Public Interest Journalism Lab with a Donationhttps://www.journlab.online/donations

Після повалення режиму Башара аль-Асада в грудні 2024 року Сирія намагається відновитися після майже 14-річної війни та міжнародної ізоляції. Поки що країна залишатьсяглибоко поділеною, в окремих її регіонах тліють внутрішні конфлікти. Новий перехідний уряд, який очолив Ахмед аль-Шараа, намагається встановити політичнустабільність, відновити дипломатичні відносини та провести конституційні реформи. Водночас економіка країни перебуває в кризі, мільйони людей потребуютьдопомоги, а повернення біженців ускладнюють руйнування інфраструктури та бідність. В річницю падіння режиму Асада група українських активістів, журналістів та колишніх в’язнів Кремля приїхала із візитом солідарності до Сирії. На початку грудня 2025 року українці побували у в’язниці Седная, яку називають фабрикою смерті і де закатували десятки тисяч сирійців, відвідали місця масових поховань, зруйновані передмістя Дамаска. Українські правозахисники поспілкувалися з колишніми в’язнями режиму, уцілілими післябомбардувань та хімічних атак, а також зустрілися із колишніми волонтерами, які зараз перейшли у владні структури і допомагають відновлювати Сирію. Про свої враження від Сирії через рік після падіння режиму Асада діляться правозахисник і колишній військовополонений Максим Буткевич, Нобелівська лауреатка й очільниця Центру громадянських свобод Олександра Матвійчук, кримськотатарська активістка та колишня бранка Кремля Леніє Умерова тажурналістка й керівниця Лабораторії журналістики суспільного інтересу Наталя Гуменюк, яка є ініціаторкою візиту солідарності до Сирії.

Минулого тижня у Давосі проходив Всесвітній економічний форум, куди з’їхалися майже 70 глав держав та урядів. Очікувалося, що в центрі уваги зібрання буде підтримкаУкраїни у російській війні проти неї та глобальна безпека. Все змінилося після агресивних зазіхань з боку Дональда Трампа на Гренландію на початку року. Це знову погіршило відносини Європи зі Сполученими Штатами. За іронією долі темою цьогорічного форуму була фраза «Дух діалогу». Президент США продемонстрував власне її трактування — він пригрозив запровадити високі мита на імпорт з європейських країн, які намагаються заперечити його планам щодо Гренландії. Трамп на форумі в Давосі також презентував  свою Раду миру. 50 країн світу отримали запрошення про вступ до неї,зокрема, і Росія. Президент РФ Володимир Путін вже заявив, що готовий сплатити членський внесок у сумі в один мільярд доларів із заморожених російських активів. Про приїзд Володимира Зеленського на форум та його перемовини із Дональдом Трампом, шок та депресію європейців, атмосферу на цьогорічному Давосі із вогняними інсталяціями з надписом «No Kings» — в розмові Ангеліни Карякіної із Наталею Гуменюк, яка побувала на Всесвітньому економічному форумі. Подобається подкаст? Підтримайте Лабораторію журналістики суспільного інтересу благодійним внеском на сторінці https://www.journlab.online/donations

Сполучені Штати почали 2026 рік із підвищення напруги як всередині країни, так і за її межами. 3 січня Америка завдала ударів по військових та державних об’єктахВенесуели, а також викрала та вивезла з країни диктатора Ніколаса Мадуро та його дружину. США вже продали першу партію венесуельскої нафти. Відразу після проведення військової операції у Венесуелі в Білому домі почали всерйоз говорити про необхідність переходу Гренландії під контроль США. Американці не виключають застосування військових методів для анексії острова. Хоча одним із сценаріїв розглядається його купівля. Чиновники Трампа обговорюють можливість виплати гренландцям від 10 тисяч до 100 тисяч доларів на людину. На їхню думку, це може переконати їх відокремитися від Данії та приєднатися до США. Даніята уряд Гренландії такі варіанти відкидають і сподіваються на переговори та забезпечення їхньої безпеки силами НАТО. У сфері внутрішньої політики 2026 рік стане також визначальним для США. У листопаді пройдуть проміжні вибори в Конгрес. В разі перемоги демократів, вони можуть спробувати оголосити імпічмент Дональду Трампу. Нинішній президент США вже закликав республіканців не допустити цього. Водночас зростає незадоволення частинисуспільства боротьбою з мігрантами адміністрацією Трампа. На початку січня у Міннеаполісі працівник Імміграційної та митної служби США застрелив поетку Рене Ніколь Гуд. Її вбивство сталося за чотири квартали від вбивства Джорджа Флойда, що викликало масштабні протести Black Lives Matter у 2020 році по всій країні.Журналістка Ангеліна Карякіна говорить із журналістом Остапом Яришем про те, чим живе зараз Міннеаполіс, чи може вбивство Рене Ніколь Гуд спровокувати хвилю громадянської непокори в Штатах, реакцію американців на дії Білого дому в Венесуелі та ставлення до миру в Україні забудь-яку ціну серед політичного істеблішменту в США. Подобається подкаст? Підтримайте Лабораторію журналістики суспільного інтересу благодійним внеском на сторінці https://www.journlab.online/donations

Халід Абдалла є британським актором єгипетського походження. Він знімається у фільмах та серіалах, зокрема, він зіграв роль Доді Аль-Файєда у серіалі «Корона». Окрім акторської роботи, він також відомий своєю діяльністю як активіст та громадський діяч. Так, у 2011 році він став одним із співзасновників та учасників руху Mosireen. В нього входили режисери, активісти та документалісти, які архівували та поширювали відео під час революції в Єгипті після падіння режиму президента Хосні Мубарака. Абдалла відкрито підтримує Палестину, виступає проти дій Ізраїлю в Ґазі та закликає припинити війну. Основою солідарності з Палестиною він називає відчуття первинної несправедливості. Навіть на червоних хідниках на церемоніях нагородження та прем’єрах фільмів віндемонструє свою позицію: пише на долоні «Never again» або носить брошку у вигляді голуба та білу стрічкуна руці. За участь у пропалестинських мітингах у Великій Британії його викликала на бесіду поліція. «Коли я публічно встав на захист Ґази, то світ не впав і все навколо мене не зруйнувалося. Навпаки — я знайшов своїх людей і вонизнайшли мене. Я зрозумів, що простір солідарності набагато ширший, ніж мені здавалося», — зізнається актор.Журналістка Наталя Гуменюк говорить із Халідом Абдаллою про солідарність як працю, Палестину як одну з найбільших табуйованих тем, контрреволюцію в Єгипті, дегуманізацію арабів та його надію на справедливість. Подобається подкаст? Підтримайте Лабораторію журналістики суспільного інтересу благодійним внеском на сторінці https://www.journlab.online/donations

Khalid Abdalla is a British actor of Egyptian descent. He appears in films and television series; in particular, he portrayed Dodi Al-Fayed in the series The Crown. In addition to his acting work, he is also known for his activities as an activist and public figure. In 2011, he became one of the co-founders and participants of the Mosireen collective, which included filmmakers, activists, and documentarians who archived and disseminated video footage during the Egyptianrevolution following the fall of President Hosni Mubarak’s regime.Abdalla openly supports Palestine, speaks out against Israel’s actions in Gaza, and calls for an end to the war.He describes the basis of his solidarity with Palestine as a sense of fundamental injustice. Even on red carpets at award ceremonies and film premieres, he demonstrates his position: writing “Never again” on his palm or wearing a dove-shaped pin and a white ribbon on his arm. For his participationin pro-Palestinian demonstrations in the United Kingdom, he was summoned by the police for questioning. “When I publicly stood up for Palestine, the world didnot collapse and everything around me did not fall apart. On the contrary, I found my people, and they found me. I realized that the space for solidarity is much wider than I had imagined,” the actor admits.Journalist Nataliya Gumenyuk speaks with Khalid Abdalla about solidarity as labor, Palestine as one of the mostheavily tabooed topics, the counter-revolution in Egypt, the dehumanization of Arabs, and his hope for justice.Do you like our podcast? Support the Public Interest Journalism Lab with a Donationhttps://www.journlab.online/donations

Словацький письменник та журналіст Мартін Шімечка народився в родині дисидентів, яких переслідував комуністичний режим. На початку 80-х років у сім’ї з’явилася можливість емігрувати до Сполучених Штатів. Однак на родинній раді всі члени сім’ї одноголосно проголосували, що попри репресії та відсутність майбутнього у комуністичній на той час Чехословаччині вони залишаються вдома. До Оксамитової революції у 1989 році твори Шімечки видавалися та розповсюджувалися як самвидав. Після демократичних перетворень та мирного розділенняЧехословаччини на окремі країни – Чехію та Словаччину Шімечка заснував незалежне видавництво. Потім він очолював кілька відомих тижневиків та газет,працював редактором.  Шімечка донині свідомо обирає  життя у Братиславі. Хоча письменнику зараз соромно за дії нинішнього уряду Роберта Фіцо, зокрема, і щодо України. Він оцінює, що приблизно третина суспільства Словаччини має проросійські, фашистські погляди.  «Словацький фашист мені все одно ближчий, ніж якийсь португальський ліберальний інтелектуал. Цього фашиста принаймні я розумію. Я знаю, звідки він береться, його коріння», — кажеШімечка. Журналістка Наталя Гуменюк говорить із Мартіном Шімечкою про те, як Роберт Фіцо став заручником свого електорату, байдужість як найбільшу загрозу для суспільств та необхідність досвіду спротиву, зв’язок між чехами та словаками, сором перед українцями та свого духовного батька Вацлава Гавела. Подобається подкаст? Підтримайте Лабораторію журналістики суспільного інтересу благодійним внеском на сторінці https://www.journlab.online/donations