Коли все має значення

Антрополог Тарас Федірко вивчає медіа, війну та олігархію в Україні. Серед тем його наукових досліджень — політекономія російсько-української війни. В 2021 році він почав досліджувати волонтерський рух 2014-2015 років та його політичні наслідки для України в цілому. Війна стала поштовхом для частини українців — вони навчилисямобілізувати інших людей для загального блага, національної оборони. Таким чином вони включилися в проєкт урядування країни та отримали певну соціальнувладу. Після початку повномасштабного вторгнення Федірко продовжив дослідження в цьому напрямку, зокрема, його зацікавила тема впливу на соціум війни дронів.Як антрополог він пропонує дивитися не тільки на те, як дрони змінюють стратегію ведення військових дій, але й на соціальні мережі та типи взаємодії людей навколо постачання безпілотних систем. Війна дронів —це феномен, довкола якого згуртувалися певні групи людей. Вони навчилися взаємодіяти по-новому ішвидко мобілізуватися. Саме в цьому і полягає найбільший вплив дронів як центру, навколо чого гуртуються українці, зазначає науковець. Журналістка Наталя Гуменюк говорить із Тарасом Федірком про вплив дронів на формуваннянових еліт, як війна переформатувала владні відносини всередині країни, рух  України від олігархічної демократіїі морально-етичні виклики для подальшого використання дронів та штучного інтелекту під час збройних конфліктів.Подобається подкаст? Підтримайте Лабораторію журналістики суспільного інтересу благодійним внеском на сторінці https://www.journlab.online/donations

У Молдові на парламентських виборах перемогу здобула партія чинної президентки країни Маї Санду «Дія та солідарність». Політична сила набрала понад 50% голосів виборців, що дозволить їй отримати більшість у парламенті. На другому місці із майже чвертю голосів виборців опинилася опозиційна до нинішньої влади партія «Патріотичний виборчий блок», одним із лідерів якої єколишній проросійський президент Молдови Ігор Додон. Серед нових членів парламенту будуть також представники блоку «Альтернатива», а також партії «Нашапартія» та «Демократія вдома». Вони подолали прохідний бар’єр.  Сенсацією нинішніх парламентських виборів стала партія «Демократія вдома», яка виступає за об’єднання Молдови із Румунією. Ще рік тому про неї мало хто чув і вона не була серед фаворитів передвиборчих перегонів. Однак політсила зробила ставку на критику чинної влади у соцмережах. Її лідер Васіле Костюк має підтверджені зв’язки із Росією, скептично ставиться до підтримки Молдовою України та захищає традиційні цінності. Ці парламентські вибори стали вже третіми визначальними виборами для майбутнього Молдови — після переобрання Маї Санду на посаду президента та референдуму щодо закріплення курсу на вступ до ЄС у конституції в 2024 році. Однак для нинішньої влади Молдови залишаються викликами внутрішньополітична стабільність та збереження російського впливу в державі. Журналістка Ангеліна Карякіна говорить із директоркою газети журналістських розслідувань  Ziarul deGardă Аліною Раду про спроби Росії вплинути на парламентські вибори та зміну наративів під час передвиборчої кампанії у Молдові, чинники перемоги провладної партії «Дія та солідарність» та роль виборців із Придністров’я, українських біженців у Молдові та що чекає на країну у майбутньому. Подобається подкаст? Підтримайте Лабораторію журналістики суспільного інтересу благодійним внеском на сторінці https://www.journlab.online/donations

In Moldova’s parliamentary elections, the party of the incumbent president Maia Sandu, Action andSolidarity, claimed victory. The political force secured more than 50% of the vote, which will allow it to gain a majority in parliament. In second place, with almost a quarter of the vote, was the opposition party Patriotic Electoral Bloc, led in part by former pro-Russian president Igor Dodon. Among the new members of parliament will also be representatives of the Alternative bloc, as well as Our Party and Democracy at Home, which cleared the electoral threshold.The sensation of these parliamentaryelections was the party Democracy at Home, which advocates for Moldova’s unification with Romania. Just a year ago, it was little known and not among the frontrunners of the electoral race. However, the party focused its campaignon criticizing the authorities through social media. Its leader, Vasile Costiuc, has confirmed ties to Russia, takes a skeptical view of Moldova’s support for Ukraine, and defends traditional values.These parliamentary elections have become the third defining vote for Moldova’s future — following Maia Sandu’sre-election as president and the 2024 referendum enshrining the course toward EU accession in the constitution. However, the current government still faces challenges such as ensuring domestic political stability and curbing Russia’sinfluence in the country.Journalist Angelina Kariakina talk to Alina Radu, editor-in-chief of the investigative newspaper Ziarulde Gardă, about Russia’s attempts to influence the parliamentary elections and the shifts in narratives during the campaign in Moldova, the factors behindthe victory of the pro-government Action and Solidarity party, and the role of voters from Transnistria, Ukrainian refugees in Moldova, and what the future may hold for the country.Do you like our podcast? Support the Public Interest Journalism Lab with a Donationhttps://www.journlab.online/donations

Майже 190 тисяч воєнних злочинів та злочинів агресії зареєстрували правоохоронні органи в Україні з початку повномасштабного вторгнення. Жертви та свідки таких подій потребують допомоги. Волонтери та громадські організації точково намагаються закриватиїхні потреби. На початку 2024 року держава почала системно працювати з такими людьми  — при Офісі генерального прокурора запрацював Координаційний центр підтримки потерпілих та свідків. Розраховуватина допомогу можуть ті, хто вцілів після катувань та сексуального насильства, родини зниклих чи загиблих людей, які втратили житло або отримали серйознітравми. Координатори центру роз’яснюють таким людям їхні права, інформують про перебіг розслідування, допомагають отримати соціальні, медичні, юридичніпослуги від держави, а також громадського сектору, можуть супроводжувати у суді, допомагати із проїздом та тимчасовим житлом. Наразі спеціалісти центру ведуть три тисячі свідків та потерпілих. Журналістка Ангеліна Карякіна говорить із директоркою Координаційного центру підтримки потерпілих та свідків Веронікою Плотніковою про їхню роботу, алгоритми допомоги людям, найскладніші кейси, що вцілілі від воєнних злочинів називають справедливістю, необхідність повернення контролю над власним життям та запорукузцілення від травми для них.  Подобається подкаст? Підтримайте Лабораторію журналістики суспільного інтересу благодійним внеском на сторінці https://www.journlab.online/donations

Джен Стаут — шотландська журналістка-фрілансерка, яка висвітлює війну в Україні для британських медіа. Вона спеціалізується на великих репортажах. Кореспондентка робила матеріали з Харкова, Одеси, Києва, Краматорська,Костянтинівки, з передової, вагонів, шкіл, замінованих полів та гуманітарних конвоїв. У 2024 році вона видала свою дебютну книжку «Нічний потяг до Одеси: висвітлення людської вартості російської війни». В ній Стаут розповідає про роботу журналіста та фотографа під час війни. Повномасштабне вторгнення вона зустріла у Сибіру, куди приїхала за навчальною програмою. Після того, як вонаотримала повідомлення від своїх харківських друзів про те, що їх бомблять російські літаки, вона відразу залишила Росію. Жінка ніколи не була воєнною кореспонденткою, тому вирішила спочатку поїхати до прикордонних міст зУкраїною, щоб записувати інтерв’ю із українськими біженцями. Стаут не хотіла працювати поряд із великими іноземними медіа. Вона обрала невеличке румунськемісто Ісакча на березі Дунаю, куди приїздили біженці з півдня України та Маріуполя. Потім вона поїхала до Одеси. Хоча у назві книжки фігурує саме Одеса, але в книжці авторка більше пише про її улюблений Харків. Вперше вона туди приїхала у 2018 році. Від різноманітних архітектурних стилів міста, в яких проявляється вся історія містаі країни зокрема, її мозок вибухнув. З тих часів Стаут має світлину, на якій вона стоїть абсолютно щасливою під однією з арок Держпрома.   Журналістка Наталя Гуменюк говорить із Джен Стаут про її книжку, що її питають за кордоном про Україну, її любов до Харкова, як працюють іноземні журналісти-фрілансери, що її цікавить в український культурі та чому пацифістине тиснуть на Росію, щоб та вивела війська з України. Подобається подкаст? Підтримайте Лабораторію журналістики суспільного інтересу благодійним внеском на сторінці https://www.journlab.online/donations

Jen Stout is a Scottish freelance journalist covering the war inUkraine for British media. She specializes in long-form reporting. Stout has reported from Kharkiv, Odesa, Kyiv, Kramatorsk, Kostiantynivka, from the front line, train carriages, schools, minefields, and humanitarian convoys.In 2024, she published her debut book «Night Train to Odesa: Covering the Human Cost of Russia’s War». In it, Stout reflects on the work of journalists and photographers duringwartime.She found herself in Siberia when Russia launched its full-scale invasion of Ukraine, having arrived there as part of an academic program. After receiving messages from her friends in Kharkiv saying they were being bombed by Russianaircraft, she immediately left Russia.Stout had never been a war correspondent before. She decided to first travel to Ukrainian border towns to interview refugees. She deliberately avoided working alongside large international media outlets. Instead, she chose thesmall Romanian town of Isaccea, located on the Danube River, where refugees from southern Ukraine and Mariupol were arriving. Later, she went to Odesa.Although Odesa appears in the book’s title, Stout writes more about her beloved Kharkiv. She first visited the city in 2018 and was blown away by its diverse architectural styles, which embody the city’s — and Ukraine’s — layeredhistory. She still keeps a photo from that visit, in which she stands smiling happily under one of the arches of the Derzhprom building.Journalist Nataliya Gumenyuk talks with Jen Stout about her book, what people abroad ask her about Ukraine, her deep affection for Kharkiv, how foreign freelance journalists work, what draws her to Ukrainian culture, and why pacifists aren’t pressuring Russia to withdraw its troops from Ukraine.Do you like our podcast? Support the Public Interest Journalism Lab with a Donation https://www.journlab.online/donations

Понад рік письменник, музикант Сергій Жадан служить у бригаді «Хартія» на посаді комунікаційника. Зізнається, що служба забирає увесь його час та сили, тому сам нічого практично не пише. Він очікував, що війна дасть більш потужний поштовх сучасній українській літературі. Нові імена з’являються, але не в такій кількості, на яку розраховував письменник. Література продовжує існувати на інерційному русі, який був до великої війни. Серед можливих причин такого стану він називає занадто великий стрес та потрясіння від російської агресії. Однак війна залишить по собі великий відбиток на українцях, на їхніх емоціях, рефлексіях, відчуттях.  Ці зміни в першу чергупроявляються в культурі. Тому Жадан переконаний, що українська культура буде зовсім іншої якості, із новими етичними та моральними інтонаціями. Саме в нійможна буде знайти універсальні поняття та речі, що об’єднуватимуть українське суспільство надалі. Чому Сергія Жадана дратують жарти про культурний фронт, Харків як фортецю та майбутнє міста, службу в «Хартії», радянську філософію в армії, як пов’язує війна українців, окуповану Луганщину та післявоєнну культуру — про це та інші теми журналістка Наталя Гуменюк спілкується із письменником та військовослужбовцем у новому епізоді подкаста «Коли все має значення».   Подобається подкаст? Підтримайте Лабораторію журналістики суспільного інтересу благодійним внеском на сторінці https://www.journlab.online/donations

Письменник, репортер, перекладач Артем Чапай сповідував ненасильницькі методи політичних змін, був пацифістом та навіть перекладав тексти Махатми Ганді. Попри це з початком повномасштабного вторгнення він пішов добровольцем в армію, де продовжує залишатися. Чапай зізнається, що зараз йому набагато легше знаходити спільну мову із затятим націоналістом, який пішов на війну, аніж з тим, хто має схожі із письменником погляди, але не доєднався до збройної боротьби. Власний шлях внутрішньої трансформації він описав у своїй новій  книжці «Не народжені для війни». Чапайговорить про себе як про людину, яка стала більш впевненою у собі. Проте іноді думає, що його змінила не так війна, як психотерапія, на яку він вимушений бувпіти наприкінці 2022 року. Він був автором петиції про визначені терміни служби для мобілізованих. Однак отримав на свій заклик офіційну відписку від влади, збоку держави це питання так і не вирішено. Письменник досі проводить багато часу у великих колективах із суворою військовою ієрархією, тому має  мрію — завести бордер-колі, жити біля лісу і тільки раз на тиждень приймати у себе гостей чи самостійно кудисьвиїжджати.  Він більше не хоче належатидо великих груп людей із чіткою субординацією і жартує, що став ще більшим анархістом та пацифістом. Журналістка Наталя Гуменюк говорить із Артемом Чапаєм про його службу та його зміни під час неї, як той реагує на чоловіків із бронюванням, про нерівність під час війни,як Україні вдається зберігати демократію, Палестину та Ізраїль, та що він відповідає західним пацифістам на питання, чому українці не здаються. Подобається подкаст?Підтримайте Лабораторію журналістики суспільного інтересу благодійним внеском на сторінці https://www.journlab.online/donations

Давид Чичкан свою творчу діяльність розпочав на початку 2000-х років. Він позиціонував себе як художник-анархіст і називав себе «рисувальником». Давид Чичкан поєднував у своїй творчості графіку, плакат, живопис, стріт-арт, перформанс і текст. Кожна його робота мала політичний зміст, що перетворилося на характерний стиль художника. Він не приховував своїх антиавторитарних лівих поглядів. Його мистецтво ним сприймалося як засіб донесення власних політичних ідей і вираження солідарності. Через це часто його творчість піддавалася цензурі, погромам, виставки зривали його політичні опоненти. Востаннє це сталося на початку 2024 року — Одеський національний художній музей скасував заплановане відкриття виставки «Зі стрічками і прапорами» після погроз з боку ультраправих. За словами близьких, це було великим ударом для нього. Восени 2024 року він добровільно пішов на фронт. Протягом всього життя Чичкан боровся із привілеями. Він залишався на тих же позиціях і у війську — не використовував свій соціальний капітал, не намагався облаштуватися на тилові посади, а воював, як мінометник. 9 серпня на Запорізькому напряму він зазнав важких поранень, в результаті яких помер на наступний день. «Люди сприйняли поховання Давида як можливість висловитися і прийти на Майдан з тими прапорами, з якими вони зазвичай бояться, або не можуть виходити і Давид забезпечив їм таку можливість, — каже дружина Чичкана Ганна Циба. — Зрештою, на Майдані у 2025 році була купа анархопрапорів разом з  українськимипрапорами. Це виглядало як революція, про яку Давид постійно мріяв».Своїми спогадами про Давида Чичкана як людину, а не ікону діляться його дружина, кураторка Ганна Циба, військовий «Лесик», активіст та політолог Денис Пілаш, кураторка і художниця Оксана Брюховецька.

22 липня українці вперше вийшли на масові протести проти дій влади з початку повномасштабного вторгнення. Такою була реакція на урізання незалежності антикорупційних органів НАБУ та САП та їхнє підпорядкування офісу Генерального прокурора. Людиобурилися швидкістю прийняття змін до законодавства, а також блискавичністю підпису прийнятого законопроекту президентом. Володимир Зеленський підписав його в той же день на відміну від багатьох інших законів, які очікують на його підпис місяцями, а то і роками. До того ж внесені правки з боку народного депутата Максима Бужанського щодо НАБУ та САП не мали ніякого відношення дозаконопроекту про безвісті зниклих і їх ухвалювали з порушенням регламенту. Влада намагалася пояснити цей крок намаганням убезпечити антикорупційні органи від російського впливу, напередодні представники СБУ провели обшуки у детективів НАБУ. Люди все одно вийшли протестувати проти таких дій влади і звинувачували чиновників упорушенні суспільного договору під час війни. Серед тих, хто вийшов, найбільше було молоді, студентів. Свої вимоги та обурення вони писали на картоні. Після такої реакції суспільства та негативних оцінок з боку міжнародних партнерів влада спробувала відкотити все назад. Вже у четвер, 24 липня, президент вніс до парламенту  свій законопроект щодо НАБУ та САП. В разі його ухвалення більшість раніше прийнятих правок відмінять. Народні депутати мають проголосувати за нього вже 31 липня. Як проходять перші масові протести з початку великої війни, чи можна їх порівнювати із Майданом та чим вони відрізняються від минулих акцій спротиву дій влади, атакож голоси тих, хто вийшов на площу під театром Франка – в цьому епізоді подкаста «Коли все має значення».  Подобається подкаст? Підтримайте Лабораторію журналістики суспільного інтересу благодійним внеском на сторінці https://www.journlab.online/donations

Фільм режисерки Катерини Горностай «Стрічка часу» – перший за останні майже 30 років український фільм, що ввійшов до основної конкурсної програми цьогорічного Берлінале. Його українська прем’єра відбулася у червні на міжнародному фестивалі документального кіно про права людини Docudays UA. Зйомки стрічки тривали з весни 2023 року по літо 2024 року в Києві, а також наприфронтових і деокупованих територіях України. Тема дітей і школи не є новою для Катерини Горностай. У2021 році її ігрова стрічка «Стоп-Земля» стала найкращим фільмом року в Україні. Це історія про київських школярів, які закінчують навчання та готуються перейти в доросле життя. У «Стрічці часу» режисерка показує життя дітей та вчителів вже під час війни. За її словами, будь-де вУкраїні зараз можна відчути привид війни. Його можна побачити у відстані в кілометрах до фронту або на уроках, під час яких  школярі вивчають, які предмети не можна чіпати на вулиці через мінну небезпеку. Війна увійшла навіть у шкільні свята. Хвилина мовчання за загиблимизараз є на будь-яких шкільних подіях. Фільм знятийбез закадрового голосу, інтерв’ю та реконструкцій. Журналістка Ангеліна Карякіна говорить із Катериною Горностай про зйомки «Стрічки часу», відбір шкілдля фільму, як говорять про війну діти та вчителі, що питають про українських школярів за кордоном та як материнство змінило режисерку.   Подобається подкаст? Підтримайте Лабораторію журналістики суспільного інтересу благодійним внеском на сторінці https://www.journlab.online/donations

Безпілотники змінили російсько-українську війну. Вонидоповнили загальну розвідку, а також відграють величезну роль у знищенні ворожої техніки та російських солдат. Приміром, так званий «весільний» дрон «Mavic» залишається головним квадрокоптером війни. Україна протягом тривалого часу випереджала Росію як з точки зору тактики використання «Mavic», так і з точки зору їхньої кількості, розповідає командир 429 окремого полку безпілотних систем «АХІЛЛЕС» Юрій Федоренко. Однак ворог вчиться, зокрема, і по злитим в Інтернет українським методичкам з використання БпЛА. Росія отримала ще одну перевагу. Вона має прямий доступ до китайського ринку, за допомогою якого подібних засобів має в рази більше, аніж Україна. З 2024 року на полі бою також почали масово використовувати вже оптоволоконні дрони, що є невразливими до засобів радіоелектронної боротьби. Окрім того, росіяни почали збільшувати використання ударних дронів по типу «Шахед» під час атак на мирні міста України. Зараз за одну масовану атаку вони можуть запускати по 700-800 ударних модернізованих безпілотників, що стали більш стійкими до РЕБ та виконують завдання на різних висотах. Еволюція війни дронів йде семимильними кроками і вже почали говорити про застосування штучного інтелекту. У майбутньому саме він може прибрати операторів БпЛА з полю бою. Журналістка Наталя Гуменюк говорить із Юрієм Федоренком про еволюцію дронів, тактику захисту цивільних міст від навали «Шахедів», українську «kill zone», чи можна замінити китайські БпЛА та скільки коштів щомісяця треба на дрони тільки одному полку «АХІЛЛЕС».Подобається подкаст? Підтримайте Лабораторію журналістики суспільного інтересу благодійним внеском на сторінці https://www.journlab.online/donations

Джордж Пекер — американський журналіст, автор десяти книг. Він пише про американську культуру та політику, а також про міжнародну політику Штатів. За його оцінками, за останні десять років попри кращий рівень економічного благополуччя американці оніміли від кількості нападів на демократію та на самих людей всередині країни.Рух MAGA використовує невдоволення та нарікання для росту власних рейтингів. Однак він не має нічого спільного з людьми, за яких, як він стверджує, бореться. Зрештою, їм байдуже до їхніх життів, каже Пекер. Один з яскравих прикладів —  нинішній віце-президент США Джей Ді Венс. Він перетворився на політика, який спекулює на образах людей. При цьому журналіст його називає найбільшим ідеологом в оточенні нинішнього президента США. Сам же Трамп нижче рівня ідей та моралі. Пекер порівнює його із акулою, яку не можна звинувачувати за напад на плавця посеред океану. Її просто треба тримати на відстані, з чим не зміг впоратися американський народ. Щодо України, то Пекер впевнений, що вона не має значення для Трампа. Навпаки Україна перетвориласядля нього на проблему, тому що він хоче відносин з Путіним. «Ви можете дякувати американцям, ви можете провести блискучу операцію «Павутина», ви можетепоказати, що Росія атакує житлові квартали і безжально вбиває десятки цивільних. Але ви все одно не можете перемогти з Трампом і Венсом», — підсумовує журналіст.Журналістка Наталя Гуменюк говорить із Джорджем Пекером про зародження MAGA у США, чому вони не можуть ужитися із технофутуристами, Джей Ді Венса, мішені для його атак та причини ненависті до Зеленського, Signalgate та боротьбу за смерть емпатії всередині американського політикуму. Подобається подкаст? Підтримайте Лабораторію журналістики суспільного інтересу благодійним внеском на сторінці https://www.journlab.online/donations

George Packer is an American journalist and the author of ten books. He writes about U.S. culture and politics, as well as the country’s foreign policy. In his view, over the past decade—despite a higher level of economic prosperity—Americans have been struck dumb by the sheer number of assaults on democracy and on ordinary people inside the country. The MAGA harnesses this discontent and grievance to boost its own ratings, yet it has nothing in common with the people it claims to fight for. Ultimately, Packer says, it does not care about their lives.One vivid example is the current U.S. vice‑president, J.D. Vance. He has turned into a politician who trades onpeople’s resentments. Packer even calls him the most influential ideologue in the current president’s inner circle. Trump himself, Packer argues, falls beneath any standard of ideas or morality. He compares Trump to a shark: youcannot blame a shark for attacking a swimmer in the middle of the ocean. You simply have to keep it at a distance — something the American people failed to do.As for Ukraine, Packer is convinced that it holds no significance for Trump. On the contrary, Ukraine has become a problem for him because he seeks closer ties with Putin. “You can say thank you. You can launch this brilliant Operation Spider's Web. You can show that Russia is attacking civilian neighborhoods, relentlessly killing scores ofcivilians. And you still can't win with Trump and Vance,” the journalist concludes.Journalist Nataliya Gumenyuk speaks with George Packer about the rise of MAGA in the United States, why itsadherents cannot coexist with techno‑futurists, J.D. Vance, the targets of his attacks and the roots of his hostility toward Zelenskyy, Signalgate, and the fight over the death of empathy within the American political establishment.Do you like our podcast? Support the Public Interest Journalism Lab with a Donationhttps://www.journlab.online/donations

Масові протести у Грузії розпочалися після перемогипровладної партії «Грузинська мрія» на парламентських виборах 26 жовтня 2024 року. Опозиція, президентка країни Саломе Зурабішвілі та тисячі людей стверджували, що результати народного волевиявлення сфальсифіковані. Вже наприкінці листопада  премʼєр-міністр Грузії Іраклій Кобахідзе заявив про відмову Тбілісі від переговорів про вступ до Євросоюзу до кінця 2028 року. Це спричинило нову хвилю вуличних протестів. Серед десятків тисяч незгідних із діями влади був 28-річний популярний актор Андро Чічінадзе, який приходивна мітинги під стіни грузинського парламенту. Вже 5 грудня його заарештували. Чічінадзе звинуватили у груповому насильстві. Якщо його провинубуде доведено, актору загрожує до дев’яти років позбавлення волі. Прокуратура Грузії об’єднала кілька справ протестувальників в одну і разом з Чічінадзе налаві підсудних зараз 11 людей. Андро Чічінадзе заявив, що познайомився із ними тільки у залі судових засідань, тому звинувачення в організації групи є абсурдними. Попри підтримку актора та заклики щодо його звільнення, вінзалишається в СІЗО і вже у найближчий місяць чекає на вирок. Його матір Ліка Гунцадзе не бачила його вже сім місяців. Журналістка Наталя Гуменюк говорить із Лікою Гунцадзе про арешт її сина, їхнє листування, стан нинішньої Грузії, її помилкову підтримку «Грузинської мрії» у 2012 році, як вона втратила сон на початку великої війни в Україні та що дає їй сили в очікуванні на звільнення сина. Подобається подкаст? Підтримайте Лабораторію журналістики суспільного інтересу благодійним внеском на сторінці https://www.journlab.online/donations

На початку червня у Лос-Анджелесі почалися протести проти міграційної політики Дональда Трампа. Масове невдоволення викликали рейди по районах міста представників ICE - Служби імміграційного та митного контролю США. Трамп наказав задіяти Національну гвардію для придушення протестів. Редактор «The Washington Post» Дамір Марусіч вважає, що Трамп чекав на протести, щоб мати привід залучити армію для їхнього придушення. Зараз війська в Лос-Анджелесі здебільшого сприймаються як міра, на яку не слід було йти. Хоча влада не повинна була залучати армію, але їй це дуже кортіло зробити. Війська відправляють не просто для захисту власності та запобіганню заворушенням, а щоб стримати опозицію від протестів. Це більше виглядає як залякування, каже Марусіч.Водночас жорстокість адміністрації Трампа по відношенню до мігрантів не є непопулярною. Ці дії викликають протести не лише активістів. Серед незгідних є й ті, хто може і не схвалювати велику кількість мігрантів в країні, однак подібні міри вважає надмірними і не в американських традиціях. Це ще більше розколює суспільство і створює можливість для Трампа використовувати це у власних політичних інтересах. Журналістка Наталя Гуменюк та Дамір Марусіч говорять чому Трамп є симптом для США, його стиль правління як імператора та як на це реагують всередині Білого дому, сплячку демократів, відступ Штатів від глобального домінування та зміну тону американців стосовно Європи. Подобається подкаст? Підтримайте Лабораторію журналістики суспільного інтересу благодійним внеском на сторінці https://www.journlab.online/donations

In early June, protests erupted in Los Angeles against Donald Trump's immigration policies. Widespread outrage was sparked by ICE (U.S. Immigration and CustomsEnforcement) raids carried out in city neighborhoods. In response, Trump ordered the deployment of the National Guard to suppress the demonstrations.Damir Marusic, editor at The Washington Post, believes that Trump had been waiting for protests to break out in order to have a pretext for deploying the military. Today, the presence of troops in Los Angeles is largely seen as an unnecessary measure. While the authorities were not supposed to use the army, they were clearly eager to do so. Troops were sent not just to protect property or prevent unrest, but to discourage dissent. “It feels like it’s an intimidation,” Marusic says.At thesame time, the Trump administration’s harsh stance on immigration is not necessarily unpopular. These actions have sparked protests not only from activists, but also from people who may not support high levels of immigrationbut see such measures as excessive and un-American. This deepens social divisions and creates an opportunity for Trump to exploit the tensions for political gain.Journalist Nataliya Gumenyuk and Damir Marusic discuss why Trump is a symptom of the state of the United States, how his emperor-like governing style affects the WhiteHouse, the dormancy of the Democratic Party, America’s retreat from global leadership, and the shifting tone in how Americans view Europe.Do you like our podcast? Support the Public Interest Journalism Lab with a Donationhttps://www.journlab.online/donations

У Лондоні з кінця травня по 28 червня в театрі «Аркола» всі охочі можуть подивитися документальну виставу «Розплата» ( The Reckoning), створену британською компанією Dash Arts та Лабораторією журналістики суспільного інтересу. Британська режисерка Джозефін Бертон та українська драматургиня Анастасія Косодій створили постановку на основі реальних свідчень вцілілих від російських воєнних злочинів.  Історії свідків зі Стоянки, Блиставиці, Снігурівки та Краматорську були зібрані в рамках The Reckoning Project.Один із співзасновників The Reckoning Project, дослідник Пітер Померанцев наприкінці 2022 року запропонував Джозефін Бертон попрацювати з архівом записаних свідчень. Крім відповідальності у суді, він хотів, щоб винні росіяни відповідали за скоєні злочини і на суді громадської думки. Режисерка погодилася. Бертон зрозуміла, що для такої постановки їй потрібен український драматург і вона запросила для співпраці українку Анастасію Косодій. Вони спочатку читали десятки цих свідчень, щоб знайти певні зв’язки між цими історіями. Також серед свідчень були ті, які більше резонували авторкам п’єси. Так, для Анастасії, яка сама родом із Запорізької області, найбільше відгукувалися свідчення з її рідного регіону. Для Джозефін — історія матері з Київщини, сина якої вбили росіяни під час їхньої спроби виїхати з окупації. Після ретельного прочитання свідчень і спілкування з людьми, які працювали у The Reckoning Project, мисткині зрозуміли, що саме журналіст стане тим елементом, що пов’язує історії вцілілих.  А розповідь охоронця зі Стоянки буде центральною.Журналістка Наталя Гуменюк говорить із Джозефін Бертон про те, як працювала режисерка із свідченнями про воєнні злочини, чому вона не показувала світлини реальних людей акторам, про українську мову у виставі та салат з редису з помідорами та що може убезпечити від поганого документального театру. Подобається подкаст? Підтримайте Лабораторію журналістики суспільного інтересу благодійним внеском на сторінці https://www.journlab.online/donations

From late May to June 28, in London’s Arcola Theatre, audiences have the opportunity to see the documentary play “The Reckoning”, created by the British company Dash Artsand the Public Interest Journalism Lab. British director Josephine Burton and Ukrainian playwright Anastasiia Kosodii developed the production based on real testimonies of survivors of Russian war crimes.Witness accounts from Stoyanka, Blystavytsia, Snihurivka, and Kramatorsk were collected as part of The Reckoning Project. At the end of 2022, one of the project’s co-founders, researcher Peter Pomerantsev, invited Josephine Burton to work with the archive of recorded testimonies. In addition to legal accountability, he wanted the guilty Russians to also face justice in the court of public opinion. Burton agreed.She realized that for such a production, she needed a Ukrainian playwright, and she invited Anastasiia Kosodii to collaborate. Together, they read through dozens of testimonies to find thematic connections between the stories. Some of the testimonies resonated more personally with the authors. For Anastasiia, who is originally from the Zaporizhzhia region, the stories from her native area were especially powerful. For Josephine, it was the story of a mother from the Kyiv region, whose son was killed by Russian soldiers while trying to escape occupation.After carefully reviewing the testimonies and speaking with people involved in The Reckoning Project, the artists concluded that a journalist would be the narrative element that ties the survivors’ stories together. The story of a security guard from Stoyanka became the central one.Journalist Nataliya Gumenyuk speaks with JosephineBurton about how the director worked with testimonies of war crimes, why she chose not to show the actors photos of real people, the use of the Ukrainian language in the play, a salad of radishes and tomatoes, and what can protect a documentary production from turning into bad theatre.Do you like our podcast? Support the Public Interest Journalism Lab with a Donation

У лютому 2025 року «Лабораторія журналістики суспільного інтересу» організувала панельну дискусію на щорічній міжнародній конференції, присвяченій питанням прав людини в цифрову епоху RightsCon2025 у Тайбеї. Цей епізод подкаста присвячений темі збереження уваги аудиторії до журналістських матеріалів, що стосуються прав людини. Учасниці дискусії — журналістки та правозахисниці з України, Південної Кореї та Мексики — діляться досвідом, як працювати з чутливими темами, але при цьому не втрачати довіри аудиторії в умовах поляризації, втоми від новин і поширення дезінформації.У розмові йдеться про те, чому звичні підходи — емоційні заклики чи спрощені наративи — не завжди працюють, і як адаптувати формат матеріалів, аби вони залишалися переконливими. Обговорюються також приклади, як залучати широку аудиторію до складних тем — через особисті історії, фактчекінг та дослідження мотивації глядачів. Учасниці розповідають, як журналістика може підтримувати суспільну довіру навіть у кризові періоди, і які методи допомагають краще доносити зміст правозахисних матеріалів у різних контекстах — від воєнних конфліктів до авторитарних режимів.Учасники дискусії:Наталя Гуменюк – журналістка, співзасновниця Лабораторії журналістики суспільного інтересуАнгеліна Карякіна – журналістка, співзасновниця Лабораторії журналістики суспільного інтересуДеніз Дрессер – політична аналітикиня, колумністка та активістка (Мексика)Ханна Сон – виконавча директорка Центру даних з прав людини в Північній Кореї (Південна Корея)Джейсон Лю – журналіст та правозахисник (Тайвань), модератор дискусії Подобається подкаст? Підтримайте Лабораторію журналістики суспільного інтересу благодійним внеском на сторінці https://www.journlab.online/donations