Коли все має значення

Такаші Хірано живе в Україні вже сімнадцять років. Про цю країну він дізнався із книжки, що прочитав у школі. Згодом вже студентом почав вивчати українську мову. З 2008переїхав до України, спочатку викладав японську, потім працював у посольстві Японії, а останні сім років — редактор япономовної версії сайту «Укрінформ». Хірано пригадує, що раніше в Японії було упередженеставлення до України, її культуру сприймали як менш важливу для східноєвропейського регіону. Це і не дивно, адже про Україну дізнавалися із російських джерел та літератури, що були просякнути імперськими наративами. Вже після початку повномасштабного вторгнення японці зрозуміли своє хибне ставлення до України. Хірано безпосередньо сам намагається заповнити ці лакуни для своїх співвітчизників. Він написав дві книжки японською мовою про Україну. Одна дає загальні знання про країну, про її традиції, релігії, регіони та мови. Інша вжебула видана під час великої війни і вона — про досвід повсякденного життя в Україні після повномасштабного вторгнення Росії. Журналістка Наталя Гуменюк говорить із Такаші Хірано прояпонський пацифізм та його вплив на сприйняття війни в Україні, ставлення японців до Росії та нову прем’єр-міністерку країни Санае Такаїчі, як всередині країни переосмислюють досвід Другої світової війни та чи є щось спільне між японцями та українцями.  Подобається подкаст? Підтримайте Лабораторію журналістики суспільного інтересу благодійним внеском на сторінці https://www.journlab.online/donations

В Польщі антиукраїнські настрої набагато слабші, ніж проукраїнські. Так оцінює внутрішній стан суспільства польський соціолог, політолог, публіцист  Славомір Сєраковський. Один із доказів — великі суми донатів від поляків на допомогу Україні.  Саме Сєраковський ініціювавзбір коштів на турецький безпілотник «Bayraktar» влітку 2022 року. Тоді понад 200 тисяч поляків задонатили гроші на купівлю дрона. Зрештою турецький виробник зброї передав безпілотник безкоштовно, а зібрані кошти були переведені на гуманітарну допомогу Україні. За майже чотири роки великої війни Сєраковський провів кілька кампаній по збору коштів на підтримку України.Кожного разу необхідні суми збиралися набагато швидше, ніж попередні. Загалом через свої соцмережі він зібрав вже понад 15 млн євро. Сєраковський підкреслює поляки підтримують українців не через те, що вони є надзвичайно добрими людьми, а через Росію. Він закликає поляків пам’ятати, що Росія без України не може бути імперією і не може становити великої загрози для Польщі. Росія, яка має Україну, завжди буде величезною загрозою для них.«Якщо ти хочеш, щоб твої діти говорили польською на польських вулицях — припини говорити про Волинь, почни говорити про стратегічний альянс Польщі та України.Якщо ти хочеш, щоб вони говорили російською — без проблем, продовжуй говорити про Волинь, про поділи Польщі та Богдана Хмельницького», — каже політолог. Журналістка Наталя Гуменюк говорить із Славоміром Сєраковським про ставлення поляків до українців, вплив популізму та причини перемоги Кароля Навроцького, відносини Польщі із  республіканцями та найкращийчас працювати із демократами,  місце українців в Польщі і чому Варшава повинна стати адвокатом України.  Подобається подкаст? Підтримайте Лабораторію журналістики суспільного інтересу благодійним внеском на сторінці https://www.journlab.online/donations

In Poland, anti-Ukrainian sentiment is much weaker than pro-Ukrainian sentiment. This is how Polish sociologist, political analyst, and publicist Sławomir Sierakowski assesses the internal state of Polish society. One piece of evidence for this is the large amount of donations from Poles in support ofUkraine. It was Sierakowski who initiated the fundraising campaign for a Turkish Bayraktar drone in the summer of 2022. Over 200,000 Poles contributed money to buy the drone. In the end, the Turkish weapons manufacturer provided the drone free of charge, and the collected funds were redirected to humanitarian aid for Ukraine.Over nearly four years of the full-scale war, Sierakowski has led several fundraising campaigns to support Ukraine. Each time, the required sums were collected much faster than before. In total, he has raised over 15 million euros through his social media channels. Sierakowski emphasizes that Poles support Ukrainians not because they are extraordinarily kind people, but because of Russia. He urges Poles to remember that Russia without Ukraine cannot be an empire and cannot pose a major threat to Poland. Russia with Ukraine, however, will always be a tremendous danger to them.“If you want your children to speak Polish on Polish streets — stop talking about Volhynia and start talking about a strategic alliance between Poland and Ukraine. If you want them to speak Russian — no problem, keep talking about Volhynia, about the partitions of Poland, and about Bohdan Khmelnytsky,” says the political analyst.Journalist Nataliya Gumenyuk speaks with Sławomir Sierakowski about Polish attitudes toward Ukrainians, theinfluence of populism and the reasons behind Karol Nawrocki’s victory, Poland’s relations with the Republicansand the best time to work with the Democrats, the place of Ukrainians in Poland, and why Warsaw should become Ukraine’s advocate.Do you like our podcast? Support the Public Interest Journalism Lab with a Donationhttps://www.journlab.online/donations

Дмитро Шоломко протягом сімнадцяти років очолював український офіс Google. Восени 2023 року він пішов зі своєї посади. Після однієї основної роботи на транснаціонального бігтех гіганта, Шоломко зараз задіяний у багатьох проєктах. Він є радником голови правління Суспільного, членом наглядової ради Укрсиббанка, співзасновником платформи Strichka та виробником пива. Але основний фокус його уваги нині – це військові технології. Екосистема компаній військово-промислового комплексу України нагадує йому ситуацію із ІТ-стартапами, яка була 10-12 років тому. У розвитку напряму MilTech Шоломко каже, що потрібно враховувати кілька речей. По-перше, консерватизм армії та настороженість до інновацій, зокрема, з боку військових керівників. По-друге, необхідність обережності у використанні такихтехнологій, аби ворог згодом не застосовував їх проти нас. А по-третє, розповсюдження міфу про військові технології як про ті, що мають рівень high tech. «Там high tech може відсотків п’ять. Більшість речей, які робляться — це ті ж самі бруд і палички, які краще зліплені, ніж у інших. Це навпаки low tech. Там дуже прості, ефективні та дешеві технології», — запевняє Шоломко. Журналістка Ангеліна Карякіна говорить із Дмитром Шоломком про його звільнення із Google, технофеодалізм, штучний інтелект в медіа, фрагментованість ринку ШІ та чи потрібна його регуляція, розвиток військових технологій в Україні та динаміка стосунків держави і бізнесу під час війни. Подобається подкаст? Підтримайте Лабораторію журналістики суспільного інтересу благодійним внеском на сторінці https://www.journlab.online/donations

Типова риса Йоганнесбургу в Південній Африці – велика кількість місць, що оточені колючим дротом у цілях безпеки. Одним із виключень є Центр з вивчення Голокосту та Геноциду. Це музей на жвавій вулиці найбільшого міста ПАР, в самому його серці, являє собою відкритий простір, без колючого дроту. Кожен бажаючий може відпочити в ньому, випити кави, а потім за бажання відвідати саму виставку. В самому центрі досліджують історію геноцидів ХХ століття з фокусом уваги на Голокості і масових вбивствах у Руанді у 1994 році. Для його засновниці та директорки Талі Нейтс ці теми не чужі. Вона за фахом історикиня. Її батько та дядя вижили під час Голокосту, їх врятував німецький підприємець Оскар Шиндлер. Талі Нейтс підкреслює, що для побудови подібного музею однією з необхідних якостей є терпіння. Центр з вивченняГолокосту та Геноциду було засновано у 2008 році. Проте свої двері він відчинив для відвідувачів лише у 2019 році. Протягом цього довгого часу Нейтс разом із своєю командою ретельно працювали над багатьма питаннями щодо майбутнього музею як історичної інституції та простору для діалогів. Приміром, багато подібнихмузеїв розповідають історію масових вбивств через момент смерті людей. Вони зосереджуються на місцях злочинів, газових камерах та катівнях, способі вбивствта що саме відбувалося із жертвами геноцидів під час їхнього фізичного знищення. На противагу Центр з вивчення Голокосту та Геноциду у Йоганнесбурзі розказує про геноциди через історію життя жертв злочинів, щоб  їх в першу чергу пам’ятали як людей, а не тільки вжахалися від моменту їхньої смерті.  Що треба враховувати при створенні музеїв геноцидів, що вирізняє Центр з вивчення Голокосту та геноциду у Йоганнесбурзі з поміж інших та як реагував він на війнуІзраїлю в Газі, про фінансування культурних інституцій  у Південній Африці за рахунок казино та цінність людських історій  – про все це у розмові журналістки Наталі Гуменюк із Талі Нейтс. Дана публікація була підготовлена за підтримки Програми “Партнерство за сильну Україну". Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю ГО "Лабораторія журналістики суспільного інтересу" і не обов’язково відображає позицію Програми та/або її фінансових партнерів.

A typical feature of Johannesburg, South Africa, is the abundance of places surrounded by barbed wire for securityreasons. One of the few exceptions is the Johannesburg Holocaust and Genocide Centre. This museum, locatedon a busy street in the heart of South Africa’s largest city, is an open and welcoming space without barbed wire. Anyone can come in to relax, have a coffee, and, if they wish, visit the exhibition itself.At its core, the Centre explores the history of 20th-century genocides, with a particular focus on the Holocaust andthe 1994 genocide in Rwanda. For its founder and director, Tali Nates, these subjects are deeply personal. She is a historian, and her father and uncle survived the Holocaustthanks to the German industrialist Oskar Schindler.Tali Nates emphasizes that patience is one of the essentialqualities needed to build a museum like this. The Johannesburg Holocaust and Genocide Centre was founded in 2008, but it opened its doors to visitors only in 2019. During that long period, Nates and her team workedmeticulously on many aspects of what the museum should represent—both as a historical institution and as a space for dialogue.Many similar museums tell the story of mass killings through the moment of death — focusing on the sites of atrocities, gas chambers, torture rooms, and the methods of killing. By contrast, the Johannesburg Holocaust and Genocide Centre tells the story of genocides through the lives of the victims, so that they are remembered first and foremost as people, not only as victims whose deaths provoke horror.What should be considered when creating genocide museums, what makes the Johannesburg Holocaust and Genocide Centre unique, and how has it responded to the Israel–Gaza war? How are cultural institutions in South Africafunded—sometimes even through casino revenues—and why are personal human stories so vital? All this and more in journalist Natalya Gumenyuk`s conversation with Tali Nates.This publication has been produced with the support of the ‘Partnership Fund for a Resilient Ukraine’. The content of this publication is the sole responsibility of Public Interest Journalism Lab and does not necessarily reflect the viewsof the Fund and/or of its Financing Partners. 

Український історик Андрій Портнов народився у місті Дніпро. Саме воно стало одним з об’єктів йогонаукових досліджень.  За його словами, вДніпрі немає нічого сталого і його можна назвати містом без ґрунту. Його розташування у степу, на кордоні перетину різних культур, релігій та минулих державних утворень штовхає місто до постійного винаходження себе з нуля. Це і є однією з причин складності визначити точну дату його заснування.  Фортеця Кодак, імперське минуле, яке пов’язано, зокрема, з ім’ям князя Григорія Потьомкіна, промисловий бум, науковий центр для будівництва ракет і його закритість для іноземців — всі ці періоди історіїміста можна знайти в сучасному Дніпрі. Зараз пізньорадянська модель Дніпра як міста технічної інтелігенції та ракетобудівної промисловості  відходить у минуле. Через російсько-українську війну та наближення фронту до міста відбувається черговий етап його переосмислення. Майбутнє Дніпра буде все більше пов’язано із відчутною близькістю не просто війни, але також окупованих Росією територій, вважає історик. Журналістка Наталя Гуменюк говорить із Андрієм Портновим про історію Дніпра, живучість злочинностіу ньому, його імперське минуле та як Дніпро стало головним єврейським містом України. Подобається подкаст? Підтримайте Лабораторію журналістики суспільного інтересу благодійним внеском на сторінці https://www.journlab.online/donations

Майже 70% українських громадських організацій, благодійних фондів, волонтерських об’єднань, аналітичних центрів вже залучені до процесу відновлення України. У2025 році Chatham House провели дослідження, зокрема, із метою оцінки прогресу залучення громадян у відбудовукраїни. Під час опитування організації громадянського суспільства назвали напрями, де вони можуть зробити значний внесок. Серед них — реінтеграція ветеранів, зміцнення національної єдності навколо стратегії перемоги, а також допомога дітям і молоді у подоланні травм війни. Однак у співпраці держави та громадянського суспільства існують певні перешкоди. Зокрема, прогалини у національному законодавстві, які  не дозволяють недержавним організаціям надавати соціальні послуги. Тому лише кожна п’ята організація громадянського суспільства оцінює свою участь у державних форматах відновлення як ефективну. Натомість 29%  називають найбільш дієвим форматом співпраці свою участь у розробці проєктів відновлення для зовнішніх донорів. Західні донори залишаються головними джерелами фінансування діяльності громад, громадян та організацій громадянського суспільства. Журналістка Наталя Гуменюк говорить із головою Українського форуму Chatham House Орисею Луцевич про соціальну згуртованість та межі співучасті громадян на різних етапах відновлення країни, як можна зберегти демократію під час війни, підтримку України Великою Британією та що дає статус кавалера Ордену Британської Імперії Орисі Луцевич.   Дослідження «Мобілізуючи команду  «Україна» для успішного відновлення» можна почитати за посиланням https://www.chathamhouse.org/2025/07/mobilizing-team-ukraine-successful-recovery/introduction  Подобається подкаст? Підтримайте Лабораторію журналістики суспільного інтересу благодійним внеском на сторінці https://www.journlab.online/donations

Антрополог Тарас Федірко вивчає медіа, війну та олігархію в Україні. Серед тем його наукових досліджень — політекономія російсько-української війни. В 2021 році він почав досліджувати волонтерський рух 2014-2015 років та його політичні наслідки для України в цілому. Війна стала поштовхом для частини українців — вони навчилисямобілізувати інших людей для загального блага, національної оборони. Таким чином вони включилися в проєкт урядування країни та отримали певну соціальнувладу. Після початку повномасштабного вторгнення Федірко продовжив дослідження в цьому напрямку, зокрема, його зацікавила тема впливу на соціум війни дронів.Як антрополог він пропонує дивитися не тільки на те, як дрони змінюють стратегію ведення військових дій, але й на соціальні мережі та типи взаємодії людей навколо постачання безпілотних систем. Війна дронів —це феномен, довкола якого згуртувалися певні групи людей. Вони навчилися взаємодіяти по-новому ішвидко мобілізуватися. Саме в цьому і полягає найбільший вплив дронів як центру, навколо чого гуртуються українці, зазначає науковець. Журналістка Наталя Гуменюк говорить із Тарасом Федірком про вплив дронів на формуваннянових еліт, як війна переформатувала владні відносини всередині країни, рух  України від олігархічної демократіїі морально-етичні виклики для подальшого використання дронів та штучного інтелекту під час збройних конфліктів.Подобається подкаст? Підтримайте Лабораторію журналістики суспільного інтересу благодійним внеском на сторінці https://www.journlab.online/donations

У Молдові на парламентських виборах перемогу здобула партія чинної президентки країни Маї Санду «Дія та солідарність». Політична сила набрала понад 50% голосів виборців, що дозволить їй отримати більшість у парламенті. На другому місці із майже чвертю голосів виборців опинилася опозиційна до нинішньої влади партія «Патріотичний виборчий блок», одним із лідерів якої єколишній проросійський президент Молдови Ігор Додон. Серед нових членів парламенту будуть також представники блоку «Альтернатива», а також партії «Нашапартія» та «Демократія вдома». Вони подолали прохідний бар’єр.  Сенсацією нинішніх парламентських виборів стала партія «Демократія вдома», яка виступає за об’єднання Молдови із Румунією. Ще рік тому про неї мало хто чув і вона не була серед фаворитів передвиборчих перегонів. Однак політсила зробила ставку на критику чинної влади у соцмережах. Її лідер Васіле Костюк має підтверджені зв’язки із Росією, скептично ставиться до підтримки Молдовою України та захищає традиційні цінності. Ці парламентські вибори стали вже третіми визначальними виборами для майбутнього Молдови — після переобрання Маї Санду на посаду президента та референдуму щодо закріплення курсу на вступ до ЄС у конституції в 2024 році. Однак для нинішньої влади Молдови залишаються викликами внутрішньополітична стабільність та збереження російського впливу в державі. Журналістка Ангеліна Карякіна говорить із директоркою газети журналістських розслідувань  Ziarul deGardă Аліною Раду про спроби Росії вплинути на парламентські вибори та зміну наративів під час передвиборчої кампанії у Молдові, чинники перемоги провладної партії «Дія та солідарність» та роль виборців із Придністров’я, українських біженців у Молдові та що чекає на країну у майбутньому. Подобається подкаст? Підтримайте Лабораторію журналістики суспільного інтересу благодійним внеском на сторінці https://www.journlab.online/donations

In Moldova’s parliamentary elections, the party of the incumbent president Maia Sandu, Action andSolidarity, claimed victory. The political force secured more than 50% of the vote, which will allow it to gain a majority in parliament. In second place, with almost a quarter of the vote, was the opposition party Patriotic Electoral Bloc, led in part by former pro-Russian president Igor Dodon. Among the new members of parliament will also be representatives of the Alternative bloc, as well as Our Party and Democracy at Home, which cleared the electoral threshold.The sensation of these parliamentaryelections was the party Democracy at Home, which advocates for Moldova’s unification with Romania. Just a year ago, it was little known and not among the frontrunners of the electoral race. However, the party focused its campaignon criticizing the authorities through social media. Its leader, Vasile Costiuc, has confirmed ties to Russia, takes a skeptical view of Moldova’s support for Ukraine, and defends traditional values.These parliamentary elections have become the third defining vote for Moldova’s future — following Maia Sandu’sre-election as president and the 2024 referendum enshrining the course toward EU accession in the constitution. However, the current government still faces challenges such as ensuring domestic political stability and curbing Russia’sinfluence in the country.Journalist Angelina Kariakina talk to Alina Radu, editor-in-chief of the investigative newspaper Ziarulde Gardă, about Russia’s attempts to influence the parliamentary elections and the shifts in narratives during the campaign in Moldova, the factors behindthe victory of the pro-government Action and Solidarity party, and the role of voters from Transnistria, Ukrainian refugees in Moldova, and what the future may hold for the country.Do you like our podcast? Support the Public Interest Journalism Lab with a Donationhttps://www.journlab.online/donations

Майже 190 тисяч воєнних злочинів та злочинів агресії зареєстрували правоохоронні органи в Україні з початку повномасштабного вторгнення. Жертви та свідки таких подій потребують допомоги. Волонтери та громадські організації точково намагаються закриватиїхні потреби. На початку 2024 року держава почала системно працювати з такими людьми  — при Офісі генерального прокурора запрацював Координаційний центр підтримки потерпілих та свідків. Розраховуватина допомогу можуть ті, хто вцілів після катувань та сексуального насильства, родини зниклих чи загиблих людей, які втратили житло або отримали серйознітравми. Координатори центру роз’яснюють таким людям їхні права, інформують про перебіг розслідування, допомагають отримати соціальні, медичні, юридичніпослуги від держави, а також громадського сектору, можуть супроводжувати у суді, допомагати із проїздом та тимчасовим житлом. Наразі спеціалісти центру ведуть три тисячі свідків та потерпілих. Журналістка Ангеліна Карякіна говорить із директоркою Координаційного центру підтримки потерпілих та свідків Веронікою Плотніковою про їхню роботу, алгоритми допомоги людям, найскладніші кейси, що вцілілі від воєнних злочинів називають справедливістю, необхідність повернення контролю над власним життям та запорукузцілення від травми для них.  Подобається подкаст? Підтримайте Лабораторію журналістики суспільного інтересу благодійним внеском на сторінці https://www.journlab.online/donations

Джен Стаут — шотландська журналістка-фрілансерка, яка висвітлює війну в Україні для британських медіа. Вона спеціалізується на великих репортажах. Кореспондентка робила матеріали з Харкова, Одеси, Києва, Краматорська,Костянтинівки, з передової, вагонів, шкіл, замінованих полів та гуманітарних конвоїв. У 2024 році вона видала свою дебютну книжку «Нічний потяг до Одеси: висвітлення людської вартості російської війни». В ній Стаут розповідає про роботу журналіста та фотографа під час війни. Повномасштабне вторгнення вона зустріла у Сибіру, куди приїхала за навчальною програмою. Після того, як вонаотримала повідомлення від своїх харківських друзів про те, що їх бомблять російські літаки, вона відразу залишила Росію. Жінка ніколи не була воєнною кореспонденткою, тому вирішила спочатку поїхати до прикордонних міст зУкраїною, щоб записувати інтерв’ю із українськими біженцями. Стаут не хотіла працювати поряд із великими іноземними медіа. Вона обрала невеличке румунськемісто Ісакча на березі Дунаю, куди приїздили біженці з півдня України та Маріуполя. Потім вона поїхала до Одеси. Хоча у назві книжки фігурує саме Одеса, але в книжці авторка більше пише про її улюблений Харків. Вперше вона туди приїхала у 2018 році. Від різноманітних архітектурних стилів міста, в яких проявляється вся історія містаі країни зокрема, її мозок вибухнув. З тих часів Стаут має світлину, на якій вона стоїть абсолютно щасливою під однією з арок Держпрома.   Журналістка Наталя Гуменюк говорить із Джен Стаут про її книжку, що її питають за кордоном про Україну, її любов до Харкова, як працюють іноземні журналісти-фрілансери, що її цікавить в український культурі та чому пацифістине тиснуть на Росію, щоб та вивела війська з України. Подобається подкаст? Підтримайте Лабораторію журналістики суспільного інтересу благодійним внеском на сторінці https://www.journlab.online/donations

Jen Stout is a Scottish freelance journalist covering the war inUkraine for British media. She specializes in long-form reporting. Stout has reported from Kharkiv, Odesa, Kyiv, Kramatorsk, Kostiantynivka, from the front line, train carriages, schools, minefields, and humanitarian convoys.In 2024, she published her debut book «Night Train to Odesa: Covering the Human Cost of Russia’s War». In it, Stout reflects on the work of journalists and photographers duringwartime.She found herself in Siberia when Russia launched its full-scale invasion of Ukraine, having arrived there as part of an academic program. After receiving messages from her friends in Kharkiv saying they were being bombed by Russianaircraft, she immediately left Russia.Stout had never been a war correspondent before. She decided to first travel to Ukrainian border towns to interview refugees. She deliberately avoided working alongside large international media outlets. Instead, she chose thesmall Romanian town of Isaccea, located on the Danube River, where refugees from southern Ukraine and Mariupol were arriving. Later, she went to Odesa.Although Odesa appears in the book’s title, Stout writes more about her beloved Kharkiv. She first visited the city in 2018 and was blown away by its diverse architectural styles, which embody the city’s — and Ukraine’s — layeredhistory. She still keeps a photo from that visit, in which she stands smiling happily under one of the arches of the Derzhprom building.Journalist Nataliya Gumenyuk talks with Jen Stout about her book, what people abroad ask her about Ukraine, her deep affection for Kharkiv, how foreign freelance journalists work, what draws her to Ukrainian culture, and why pacifists aren’t pressuring Russia to withdraw its troops from Ukraine.Do you like our podcast? Support the Public Interest Journalism Lab with a Donation https://www.journlab.online/donations

Понад рік письменник, музикант Сергій Жадан служить у бригаді «Хартія» на посаді комунікаційника. Зізнається, що служба забирає увесь його час та сили, тому сам нічого практично не пише. Він очікував, що війна дасть більш потужний поштовх сучасній українській літературі. Нові імена з’являються, але не в такій кількості, на яку розраховував письменник. Література продовжує існувати на інерційному русі, який був до великої війни. Серед можливих причин такого стану він називає занадто великий стрес та потрясіння від російської агресії. Однак війна залишить по собі великий відбиток на українцях, на їхніх емоціях, рефлексіях, відчуттях.  Ці зміни в першу чергупроявляються в культурі. Тому Жадан переконаний, що українська культура буде зовсім іншої якості, із новими етичними та моральними інтонаціями. Саме в нійможна буде знайти універсальні поняття та речі, що об’єднуватимуть українське суспільство надалі. Чому Сергія Жадана дратують жарти про культурний фронт, Харків як фортецю та майбутнє міста, службу в «Хартії», радянську філософію в армії, як пов’язує війна українців, окуповану Луганщину та післявоєнну культуру — про це та інші теми журналістка Наталя Гуменюк спілкується із письменником та військовослужбовцем у новому епізоді подкаста «Коли все має значення».   Подобається подкаст? Підтримайте Лабораторію журналістики суспільного інтересу благодійним внеском на сторінці https://www.journlab.online/donations

Письменник, репортер, перекладач Артем Чапай сповідував ненасильницькі методи політичних змін, був пацифістом та навіть перекладав тексти Махатми Ганді. Попри це з початком повномасштабного вторгнення він пішов добровольцем в армію, де продовжує залишатися. Чапай зізнається, що зараз йому набагато легше знаходити спільну мову із затятим націоналістом, який пішов на війну, аніж з тим, хто має схожі із письменником погляди, але не доєднався до збройної боротьби. Власний шлях внутрішньої трансформації він описав у своїй новій  книжці «Не народжені для війни». Чапайговорить про себе як про людину, яка стала більш впевненою у собі. Проте іноді думає, що його змінила не так війна, як психотерапія, на яку він вимушений бувпіти наприкінці 2022 року. Він був автором петиції про визначені терміни служби для мобілізованих. Однак отримав на свій заклик офіційну відписку від влади, збоку держави це питання так і не вирішено. Письменник досі проводить багато часу у великих колективах із суворою військовою ієрархією, тому має  мрію — завести бордер-колі, жити біля лісу і тільки раз на тиждень приймати у себе гостей чи самостійно кудисьвиїжджати.  Він більше не хоче належатидо великих груп людей із чіткою субординацією і жартує, що став ще більшим анархістом та пацифістом. Журналістка Наталя Гуменюк говорить із Артемом Чапаєм про його службу та його зміни під час неї, як той реагує на чоловіків із бронюванням, про нерівність під час війни,як Україні вдається зберігати демократію, Палестину та Ізраїль, та що він відповідає західним пацифістам на питання, чому українці не здаються. Подобається подкаст?Підтримайте Лабораторію журналістики суспільного інтересу благодійним внеском на сторінці https://www.journlab.online/donations

Давид Чичкан свою творчу діяльність розпочав на початку 2000-х років. Він позиціонував себе як художник-анархіст і називав себе «рисувальником». Давид Чичкан поєднував у своїй творчості графіку, плакат, живопис, стріт-арт, перформанс і текст. Кожна його робота мала політичний зміст, що перетворилося на характерний стиль художника. Він не приховував своїх антиавторитарних лівих поглядів. Його мистецтво ним сприймалося як засіб донесення власних політичних ідей і вираження солідарності. Через це часто його творчість піддавалася цензурі, погромам, виставки зривали його політичні опоненти. Востаннє це сталося на початку 2024 року — Одеський національний художній музей скасував заплановане відкриття виставки «Зі стрічками і прапорами» після погроз з боку ультраправих. За словами близьких, це було великим ударом для нього. Восени 2024 року він добровільно пішов на фронт. Протягом всього життя Чичкан боровся із привілеями. Він залишався на тих же позиціях і у війську — не використовував свій соціальний капітал, не намагався облаштуватися на тилові посади, а воював, як мінометник. 9 серпня на Запорізькому напряму він зазнав важких поранень, в результаті яких помер на наступний день. «Люди сприйняли поховання Давида як можливість висловитися і прийти на Майдан з тими прапорами, з якими вони зазвичай бояться, або не можуть виходити і Давид забезпечив їм таку можливість, — каже дружина Чичкана Ганна Циба. — Зрештою, на Майдані у 2025 році була купа анархопрапорів разом з  українськимипрапорами. Це виглядало як революція, про яку Давид постійно мріяв».Своїми спогадами про Давида Чичкана як людину, а не ікону діляться його дружина, кураторка Ганна Циба, військовий «Лесик», активіст та політолог Денис Пілаш, кураторка і художниця Оксана Брюховецька.

22 липня українці вперше вийшли на масові протести проти дій влади з початку повномасштабного вторгнення. Такою була реакція на урізання незалежності антикорупційних органів НАБУ та САП та їхнє підпорядкування офісу Генерального прокурора. Людиобурилися швидкістю прийняття змін до законодавства, а також блискавичністю підпису прийнятого законопроекту президентом. Володимир Зеленський підписав його в той же день на відміну від багатьох інших законів, які очікують на його підпис місяцями, а то і роками. До того ж внесені правки з боку народного депутата Максима Бужанського щодо НАБУ та САП не мали ніякого відношення дозаконопроекту про безвісті зниклих і їх ухвалювали з порушенням регламенту. Влада намагалася пояснити цей крок намаганням убезпечити антикорупційні органи від російського впливу, напередодні представники СБУ провели обшуки у детективів НАБУ. Люди все одно вийшли протестувати проти таких дій влади і звинувачували чиновників упорушенні суспільного договору під час війни. Серед тих, хто вийшов, найбільше було молоді, студентів. Свої вимоги та обурення вони писали на картоні. Після такої реакції суспільства та негативних оцінок з боку міжнародних партнерів влада спробувала відкотити все назад. Вже у четвер, 24 липня, президент вніс до парламенту  свій законопроект щодо НАБУ та САП. В разі його ухвалення більшість раніше прийнятих правок відмінять. Народні депутати мають проголосувати за нього вже 31 липня. Як проходять перші масові протести з початку великої війни, чи можна їх порівнювати із Майданом та чим вони відрізняються від минулих акцій спротиву дій влади, атакож голоси тих, хто вийшов на площу під театром Франка – в цьому епізоді подкаста «Коли все має значення».  Подобається подкаст? Підтримайте Лабораторію журналістики суспільного інтересу благодійним внеском на сторінці https://www.journlab.online/donations

Фільм режисерки Катерини Горностай «Стрічка часу» – перший за останні майже 30 років український фільм, що ввійшов до основної конкурсної програми цьогорічного Берлінале. Його українська прем’єра відбулася у червні на міжнародному фестивалі документального кіно про права людини Docudays UA. Зйомки стрічки тривали з весни 2023 року по літо 2024 року в Києві, а також наприфронтових і деокупованих територіях України. Тема дітей і школи не є новою для Катерини Горностай. У2021 році її ігрова стрічка «Стоп-Земля» стала найкращим фільмом року в Україні. Це історія про київських школярів, які закінчують навчання та готуються перейти в доросле життя. У «Стрічці часу» режисерка показує життя дітей та вчителів вже під час війни. За її словами, будь-де вУкраїні зараз можна відчути привид війни. Його можна побачити у відстані в кілометрах до фронту або на уроках, під час яких  школярі вивчають, які предмети не можна чіпати на вулиці через мінну небезпеку. Війна увійшла навіть у шкільні свята. Хвилина мовчання за загиблимизараз є на будь-яких шкільних подіях. Фільм знятийбез закадрового голосу, інтерв’ю та реконструкцій. Журналістка Ангеліна Карякіна говорить із Катериною Горностай про зйомки «Стрічки часу», відбір шкілдля фільму, як говорять про війну діти та вчителі, що питають про українських школярів за кордоном та як материнство змінило режисерку.   Подобається подкаст? Підтримайте Лабораторію журналістики суспільного інтересу благодійним внеском на сторінці https://www.journlab.online/donations

Безпілотники змінили російсько-українську війну. Вонидоповнили загальну розвідку, а також відграють величезну роль у знищенні ворожої техніки та російських солдат. Приміром, так званий «весільний» дрон «Mavic» залишається головним квадрокоптером війни. Україна протягом тривалого часу випереджала Росію як з точки зору тактики використання «Mavic», так і з точки зору їхньої кількості, розповідає командир 429 окремого полку безпілотних систем «АХІЛЛЕС» Юрій Федоренко. Однак ворог вчиться, зокрема, і по злитим в Інтернет українським методичкам з використання БпЛА. Росія отримала ще одну перевагу. Вона має прямий доступ до китайського ринку, за допомогою якого подібних засобів має в рази більше, аніж Україна. З 2024 року на полі бою також почали масово використовувати вже оптоволоконні дрони, що є невразливими до засобів радіоелектронної боротьби. Окрім того, росіяни почали збільшувати використання ударних дронів по типу «Шахед» під час атак на мирні міста України. Зараз за одну масовану атаку вони можуть запускати по 700-800 ударних модернізованих безпілотників, що стали більш стійкими до РЕБ та виконують завдання на різних висотах. Еволюція війни дронів йде семимильними кроками і вже почали говорити про застосування штучного інтелекту. У майбутньому саме він може прибрати операторів БпЛА з полю бою. Журналістка Наталя Гуменюк говорить із Юрієм Федоренком про еволюцію дронів, тактику захисту цивільних міст від навали «Шахедів», українську «kill zone», чи можна замінити китайські БпЛА та скільки коштів щомісяця треба на дрони тільки одному полку «АХІЛЛЕС».Подобається подкаст? Підтримайте Лабораторію журналістики суспільного інтересу благодійним внеском на сторінці https://www.journlab.online/donations