Коли все має значення

Письменник, репортер, перекладач Артем Чапай сповідував ненасильницькі методи політичних змін, був пацифістом та навіть перекладав тексти Махатми Ганді. Попри це з початком повномасштабного вторгнення він пішов добровольцем в армію, де продовжує залишатися. Чапай зізнається, що зараз йому набагато легше знаходити спільну мову із затятим націоналістом, який пішов на війну, аніж з тим, хто має схожі із письменником погляди, але не доєднався до збройної боротьби. Власний шлях внутрішньої трансформації він описав у своїй новій  книжці «Не народжені для війни». Чапайговорить про себе як про людину, яка стала більш впевненою у собі. Проте іноді думає, що його змінила не так війна, як психотерапія, на яку він вимушений бувпіти наприкінці 2022 року. Він був автором петиції про визначені терміни служби для мобілізованих. Однак отримав на свій заклик офіційну відписку від влади, збоку держави це питання так і не вирішено. Письменник досі проводить багато часу у великих колективах із суворою військовою ієрархією, тому має  мрію — завести бордер-колі, жити біля лісу і тільки раз на тиждень приймати у себе гостей чи самостійно кудисьвиїжджати.  Він більше не хоче належатидо великих груп людей із чіткою субординацією і жартує, що став ще більшим анархістом та пацифістом. Журналістка Наталя Гуменюк говорить із Артемом Чапаєм про його службу та його зміни під час неї, як той реагує на чоловіків із бронюванням, про нерівність під час війни,як Україні вдається зберігати демократію, Палестину та Ізраїль, та що він відповідає західним пацифістам на питання, чому українці не здаються. Подобається подкаст?Підтримайте Лабораторію журналістики суспільного інтересу благодійним внеском на сторінці https://www.journlab.online/donations

Давид Чичкан свою творчу діяльність розпочав на початку 2000-х років. Він позиціонував себе як художник-анархіст і називав себе «рисувальником». Давид Чичкан поєднував у своїй творчості графіку, плакат, живопис, стріт-арт, перформанс і текст. Кожна його робота мала політичний зміст, що перетворилося на характерний стиль художника. Він не приховував своїх антиавторитарних лівих поглядів. Його мистецтво ним сприймалося як засіб донесення власних політичних ідей і вираження солідарності. Через це часто його творчість піддавалася цензурі, погромам, виставки зривали його політичні опоненти. Востаннє це сталося на початку 2024 року — Одеський національний художній музей скасував заплановане відкриття виставки «Зі стрічками і прапорами» після погроз з боку ультраправих. За словами близьких, це було великим ударом для нього. Восени 2024 року він добровільно пішов на фронт. Протягом всього життя Чичкан боровся із привілеями. Він залишався на тих же позиціях і у війську — не використовував свій соціальний капітал, не намагався облаштуватися на тилові посади, а воював, як мінометник. 9 серпня на Запорізькому напряму він зазнав важких поранень, в результаті яких помер на наступний день. «Люди сприйняли поховання Давида як можливість висловитися і прийти на Майдан з тими прапорами, з якими вони зазвичай бояться, або не можуть виходити і Давид забезпечив їм таку можливість, — каже дружина Чичкана Ганна Циба. — Зрештою, на Майдані у 2025 році була купа анархопрапорів разом з  українськимипрапорами. Це виглядало як революція, про яку Давид постійно мріяв».Своїми спогадами про Давида Чичкана як людину, а не ікону діляться його дружина, кураторка Ганна Циба, військовий «Лесик», активіст та політолог Денис Пілаш, кураторка і художниця Оксана Брюховецька.

22 липня українці вперше вийшли на масові протести проти дій влади з початку повномасштабного вторгнення. Такою була реакція на урізання незалежності антикорупційних органів НАБУ та САП та їхнє підпорядкування офісу Генерального прокурора. Людиобурилися швидкістю прийняття змін до законодавства, а також блискавичністю підпису прийнятого законопроекту президентом. Володимир Зеленський підписав його в той же день на відміну від багатьох інших законів, які очікують на його підпис місяцями, а то і роками. До того ж внесені правки з боку народного депутата Максима Бужанського щодо НАБУ та САП не мали ніякого відношення дозаконопроекту про безвісті зниклих і їх ухвалювали з порушенням регламенту. Влада намагалася пояснити цей крок намаганням убезпечити антикорупційні органи від російського впливу, напередодні представники СБУ провели обшуки у детективів НАБУ. Люди все одно вийшли протестувати проти таких дій влади і звинувачували чиновників упорушенні суспільного договору під час війни. Серед тих, хто вийшов, найбільше було молоді, студентів. Свої вимоги та обурення вони писали на картоні. Після такої реакції суспільства та негативних оцінок з боку міжнародних партнерів влада спробувала відкотити все назад. Вже у четвер, 24 липня, президент вніс до парламенту  свій законопроект щодо НАБУ та САП. В разі його ухвалення більшість раніше прийнятих правок відмінять. Народні депутати мають проголосувати за нього вже 31 липня. Як проходять перші масові протести з початку великої війни, чи можна їх порівнювати із Майданом та чим вони відрізняються від минулих акцій спротиву дій влади, атакож голоси тих, хто вийшов на площу під театром Франка – в цьому епізоді подкаста «Коли все має значення».  Подобається подкаст? Підтримайте Лабораторію журналістики суспільного інтересу благодійним внеском на сторінці https://www.journlab.online/donations

Фільм режисерки Катерини Горностай «Стрічка часу» – перший за останні майже 30 років український фільм, що ввійшов до основної конкурсної програми цьогорічного Берлінале. Його українська прем’єра відбулася у червні на міжнародному фестивалі документального кіно про права людини Docudays UA. Зйомки стрічки тривали з весни 2023 року по літо 2024 року в Києві, а також наприфронтових і деокупованих територіях України. Тема дітей і школи не є новою для Катерини Горностай. У2021 році її ігрова стрічка «Стоп-Земля» стала найкращим фільмом року в Україні. Це історія про київських школярів, які закінчують навчання та готуються перейти в доросле життя. У «Стрічці часу» режисерка показує життя дітей та вчителів вже під час війни. За її словами, будь-де вУкраїні зараз можна відчути привид війни. Його можна побачити у відстані в кілометрах до фронту або на уроках, під час яких  школярі вивчають, які предмети не можна чіпати на вулиці через мінну небезпеку. Війна увійшла навіть у шкільні свята. Хвилина мовчання за загиблимизараз є на будь-яких шкільних подіях. Фільм знятийбез закадрового голосу, інтерв’ю та реконструкцій. Журналістка Ангеліна Карякіна говорить із Катериною Горностай про зйомки «Стрічки часу», відбір шкілдля фільму, як говорять про війну діти та вчителі, що питають про українських школярів за кордоном та як материнство змінило режисерку.   Подобається подкаст? Підтримайте Лабораторію журналістики суспільного інтересу благодійним внеском на сторінці https://www.journlab.online/donations

Безпілотники змінили російсько-українську війну. Вонидоповнили загальну розвідку, а також відграють величезну роль у знищенні ворожої техніки та російських солдат. Приміром, так званий «весільний» дрон «Mavic» залишається головним квадрокоптером війни. Україна протягом тривалого часу випереджала Росію як з точки зору тактики використання «Mavic», так і з точки зору їхньої кількості, розповідає командир 429 окремого полку безпілотних систем «АХІЛЛЕС» Юрій Федоренко. Однак ворог вчиться, зокрема, і по злитим в Інтернет українським методичкам з використання БпЛА. Росія отримала ще одну перевагу. Вона має прямий доступ до китайського ринку, за допомогою якого подібних засобів має в рази більше, аніж Україна. З 2024 року на полі бою також почали масово використовувати вже оптоволоконні дрони, що є невразливими до засобів радіоелектронної боротьби. Окрім того, росіяни почали збільшувати використання ударних дронів по типу «Шахед» під час атак на мирні міста України. Зараз за одну масовану атаку вони можуть запускати по 700-800 ударних модернізованих безпілотників, що стали більш стійкими до РЕБ та виконують завдання на різних висотах. Еволюція війни дронів йде семимильними кроками і вже почали говорити про застосування штучного інтелекту. У майбутньому саме він може прибрати операторів БпЛА з полю бою. Журналістка Наталя Гуменюк говорить із Юрієм Федоренком про еволюцію дронів, тактику захисту цивільних міст від навали «Шахедів», українську «kill zone», чи можна замінити китайські БпЛА та скільки коштів щомісяця треба на дрони тільки одному полку «АХІЛЛЕС».Подобається подкаст? Підтримайте Лабораторію журналістики суспільного інтересу благодійним внеском на сторінці https://www.journlab.online/donations

Джордж Пекер — американський журналіст, автор десяти книг. Він пише про американську культуру та політику, а також про міжнародну політику Штатів. За його оцінками, за останні десять років попри кращий рівень економічного благополуччя американці оніміли від кількості нападів на демократію та на самих людей всередині країни.Рух MAGA використовує невдоволення та нарікання для росту власних рейтингів. Однак він не має нічого спільного з людьми, за яких, як він стверджує, бореться. Зрештою, їм байдуже до їхніх життів, каже Пекер. Один з яскравих прикладів —  нинішній віце-президент США Джей Ді Венс. Він перетворився на політика, який спекулює на образах людей. При цьому журналіст його називає найбільшим ідеологом в оточенні нинішнього президента США. Сам же Трамп нижче рівня ідей та моралі. Пекер порівнює його із акулою, яку не можна звинувачувати за напад на плавця посеред океану. Її просто треба тримати на відстані, з чим не зміг впоратися американський народ. Щодо України, то Пекер впевнений, що вона не має значення для Трампа. Навпаки Україна перетвориласядля нього на проблему, тому що він хоче відносин з Путіним. «Ви можете дякувати американцям, ви можете провести блискучу операцію «Павутина», ви можетепоказати, що Росія атакує житлові квартали і безжально вбиває десятки цивільних. Але ви все одно не можете перемогти з Трампом і Венсом», — підсумовує журналіст.Журналістка Наталя Гуменюк говорить із Джорджем Пекером про зародження MAGA у США, чому вони не можуть ужитися із технофутуристами, Джей Ді Венса, мішені для його атак та причини ненависті до Зеленського, Signalgate та боротьбу за смерть емпатії всередині американського політикуму. Подобається подкаст? Підтримайте Лабораторію журналістики суспільного інтересу благодійним внеском на сторінці https://www.journlab.online/donations

George Packer is an American journalist and the author of ten books. He writes about U.S. culture and politics, as well as the country’s foreign policy. In his view, over the past decade—despite a higher level of economic prosperity—Americans have been struck dumb by the sheer number of assaults on democracy and on ordinary people inside the country. The MAGA harnesses this discontent and grievance to boost its own ratings, yet it has nothing in common with the people it claims to fight for. Ultimately, Packer says, it does not care about their lives.One vivid example is the current U.S. vice‑president, J.D. Vance. He has turned into a politician who trades onpeople’s resentments. Packer even calls him the most influential ideologue in the current president’s inner circle. Trump himself, Packer argues, falls beneath any standard of ideas or morality. He compares Trump to a shark: youcannot blame a shark for attacking a swimmer in the middle of the ocean. You simply have to keep it at a distance — something the American people failed to do.As for Ukraine, Packer is convinced that it holds no significance for Trump. On the contrary, Ukraine has become a problem for him because he seeks closer ties with Putin. “You can say thank you. You can launch this brilliant Operation Spider's Web. You can show that Russia is attacking civilian neighborhoods, relentlessly killing scores ofcivilians. And you still can't win with Trump and Vance,” the journalist concludes.Journalist Nataliya Gumenyuk speaks with George Packer about the rise of MAGA in the United States, why itsadherents cannot coexist with techno‑futurists, J.D. Vance, the targets of his attacks and the roots of his hostility toward Zelenskyy, Signalgate, and the fight over the death of empathy within the American political establishment.Do you like our podcast? Support the Public Interest Journalism Lab with a Donationhttps://www.journlab.online/donations

Масові протести у Грузії розпочалися після перемогипровладної партії «Грузинська мрія» на парламентських виборах 26 жовтня 2024 року. Опозиція, президентка країни Саломе Зурабішвілі та тисячі людей стверджували, що результати народного волевиявлення сфальсифіковані. Вже наприкінці листопада  премʼєр-міністр Грузії Іраклій Кобахідзе заявив про відмову Тбілісі від переговорів про вступ до Євросоюзу до кінця 2028 року. Це спричинило нову хвилю вуличних протестів. Серед десятків тисяч незгідних із діями влади був 28-річний популярний актор Андро Чічінадзе, який приходивна мітинги під стіни грузинського парламенту. Вже 5 грудня його заарештували. Чічінадзе звинуватили у груповому насильстві. Якщо його провинубуде доведено, актору загрожує до дев’яти років позбавлення волі. Прокуратура Грузії об’єднала кілька справ протестувальників в одну і разом з Чічінадзе налаві підсудних зараз 11 людей. Андро Чічінадзе заявив, що познайомився із ними тільки у залі судових засідань, тому звинувачення в організації групи є абсурдними. Попри підтримку актора та заклики щодо його звільнення, вінзалишається в СІЗО і вже у найближчий місяць чекає на вирок. Його матір Ліка Гунцадзе не бачила його вже сім місяців. Журналістка Наталя Гуменюк говорить із Лікою Гунцадзе про арешт її сина, їхнє листування, стан нинішньої Грузії, її помилкову підтримку «Грузинської мрії» у 2012 році, як вона втратила сон на початку великої війни в Україні та що дає їй сили в очікуванні на звільнення сина. Подобається подкаст? Підтримайте Лабораторію журналістики суспільного інтересу благодійним внеском на сторінці https://www.journlab.online/donations

На початку червня у Лос-Анджелесі почалися протести проти міграційної політики Дональда Трампа. Масове невдоволення викликали рейди по районах міста представників ICE - Служби імміграційного та митного контролю США. Трамп наказав задіяти Національну гвардію для придушення протестів. Редактор «The Washington Post» Дамір Марусіч вважає, що Трамп чекав на протести, щоб мати привід залучити армію для їхнього придушення. Зараз війська в Лос-Анджелесі здебільшого сприймаються як міра, на яку не слід було йти. Хоча влада не повинна була залучати армію, але їй це дуже кортіло зробити. Війська відправляють не просто для захисту власності та запобіганню заворушенням, а щоб стримати опозицію від протестів. Це більше виглядає як залякування, каже Марусіч.Водночас жорстокість адміністрації Трампа по відношенню до мігрантів не є непопулярною. Ці дії викликають протести не лише активістів. Серед незгідних є й ті, хто може і не схвалювати велику кількість мігрантів в країні, однак подібні міри вважає надмірними і не в американських традиціях. Це ще більше розколює суспільство і створює можливість для Трампа використовувати це у власних політичних інтересах. Журналістка Наталя Гуменюк та Дамір Марусіч говорять чому Трамп є симптом для США, його стиль правління як імператора та як на це реагують всередині Білого дому, сплячку демократів, відступ Штатів від глобального домінування та зміну тону американців стосовно Європи. Подобається подкаст? Підтримайте Лабораторію журналістики суспільного інтересу благодійним внеском на сторінці https://www.journlab.online/donations

In early June, protests erupted in Los Angeles against Donald Trump's immigration policies. Widespread outrage was sparked by ICE (U.S. Immigration and CustomsEnforcement) raids carried out in city neighborhoods. In response, Trump ordered the deployment of the National Guard to suppress the demonstrations.Damir Marusic, editor at The Washington Post, believes that Trump had been waiting for protests to break out in order to have a pretext for deploying the military. Today, the presence of troops in Los Angeles is largely seen as an unnecessary measure. While the authorities were not supposed to use the army, they were clearly eager to do so. Troops were sent not just to protect property or prevent unrest, but to discourage dissent. “It feels like it’s an intimidation,” Marusic says.At thesame time, the Trump administration’s harsh stance on immigration is not necessarily unpopular. These actions have sparked protests not only from activists, but also from people who may not support high levels of immigrationbut see such measures as excessive and un-American. This deepens social divisions and creates an opportunity for Trump to exploit the tensions for political gain.Journalist Nataliya Gumenyuk and Damir Marusic discuss why Trump is a symptom of the state of the United States, how his emperor-like governing style affects the WhiteHouse, the dormancy of the Democratic Party, America’s retreat from global leadership, and the shifting tone in how Americans view Europe.Do you like our podcast? Support the Public Interest Journalism Lab with a Donationhttps://www.journlab.online/donations

У Лондоні з кінця травня по 28 червня в театрі «Аркола» всі охочі можуть подивитися документальну виставу «Розплата» ( The Reckoning), створену британською компанією Dash Arts та Лабораторією журналістики суспільного інтересу. Британська режисерка Джозефін Бертон та українська драматургиня Анастасія Косодій створили постановку на основі реальних свідчень вцілілих від російських воєнних злочинів.  Історії свідків зі Стоянки, Блиставиці, Снігурівки та Краматорську були зібрані в рамках The Reckoning Project.Один із співзасновників The Reckoning Project, дослідник Пітер Померанцев наприкінці 2022 року запропонував Джозефін Бертон попрацювати з архівом записаних свідчень. Крім відповідальності у суді, він хотів, щоб винні росіяни відповідали за скоєні злочини і на суді громадської думки. Режисерка погодилася. Бертон зрозуміла, що для такої постановки їй потрібен український драматург і вона запросила для співпраці українку Анастасію Косодій. Вони спочатку читали десятки цих свідчень, щоб знайти певні зв’язки між цими історіями. Також серед свідчень були ті, які більше резонували авторкам п’єси. Так, для Анастасії, яка сама родом із Запорізької області, найбільше відгукувалися свідчення з її рідного регіону. Для Джозефін — історія матері з Київщини, сина якої вбили росіяни під час їхньої спроби виїхати з окупації. Після ретельного прочитання свідчень і спілкування з людьми, які працювали у The Reckoning Project, мисткині зрозуміли, що саме журналіст стане тим елементом, що пов’язує історії вцілілих.  А розповідь охоронця зі Стоянки буде центральною.Журналістка Наталя Гуменюк говорить із Джозефін Бертон про те, як працювала режисерка із свідченнями про воєнні злочини, чому вона не показувала світлини реальних людей акторам, про українську мову у виставі та салат з редису з помідорами та що може убезпечити від поганого документального театру. Подобається подкаст? Підтримайте Лабораторію журналістики суспільного інтересу благодійним внеском на сторінці https://www.journlab.online/donations

From late May to June 28, in London’s Arcola Theatre, audiences have the opportunity to see the documentary play “The Reckoning”, created by the British company Dash Artsand the Public Interest Journalism Lab. British director Josephine Burton and Ukrainian playwright Anastasiia Kosodii developed the production based on real testimonies of survivors of Russian war crimes.Witness accounts from Stoyanka, Blystavytsia, Snihurivka, and Kramatorsk were collected as part of The Reckoning Project. At the end of 2022, one of the project’s co-founders, researcher Peter Pomerantsev, invited Josephine Burton to work with the archive of recorded testimonies. In addition to legal accountability, he wanted the guilty Russians to also face justice in the court of public opinion. Burton agreed.She realized that for such a production, she needed a Ukrainian playwright, and she invited Anastasiia Kosodii to collaborate. Together, they read through dozens of testimonies to find thematic connections between the stories. Some of the testimonies resonated more personally with the authors. For Anastasiia, who is originally from the Zaporizhzhia region, the stories from her native area were especially powerful. For Josephine, it was the story of a mother from the Kyiv region, whose son was killed by Russian soldiers while trying to escape occupation.After carefully reviewing the testimonies and speaking with people involved in The Reckoning Project, the artists concluded that a journalist would be the narrative element that ties the survivors’ stories together. The story of a security guard from Stoyanka became the central one.Journalist Nataliya Gumenyuk speaks with JosephineBurton about how the director worked with testimonies of war crimes, why she chose not to show the actors photos of real people, the use of the Ukrainian language in the play, a salad of radishes and tomatoes, and what can protect a documentary production from turning into bad theatre.Do you like our podcast? Support the Public Interest Journalism Lab with a Donation

У лютому 2025 року «Лабораторія журналістики суспільного інтересу» організувала панельну дискусію на щорічній міжнародній конференції, присвяченій питанням прав людини в цифрову епоху RightsCon2025 у Тайбеї. Цей епізод подкаста присвячений темі збереження уваги аудиторії до журналістських матеріалів, що стосуються прав людини. Учасниці дискусії — журналістки та правозахисниці з України, Південної Кореї та Мексики — діляться досвідом, як працювати з чутливими темами, але при цьому не втрачати довіри аудиторії в умовах поляризації, втоми від новин і поширення дезінформації.У розмові йдеться про те, чому звичні підходи — емоційні заклики чи спрощені наративи — не завжди працюють, і як адаптувати формат матеріалів, аби вони залишалися переконливими. Обговорюються також приклади, як залучати широку аудиторію до складних тем — через особисті історії, фактчекінг та дослідження мотивації глядачів. Учасниці розповідають, як журналістика може підтримувати суспільну довіру навіть у кризові періоди, і які методи допомагають краще доносити зміст правозахисних матеріалів у різних контекстах — від воєнних конфліктів до авторитарних режимів.Учасники дискусії:Наталя Гуменюк – журналістка, співзасновниця Лабораторії журналістики суспільного інтересуАнгеліна Карякіна – журналістка, співзасновниця Лабораторії журналістики суспільного інтересуДеніз Дрессер – політична аналітикиня, колумністка та активістка (Мексика)Ханна Сон – виконавча директорка Центру даних з прав людини в Північній Кореї (Південна Корея)Джейсон Лю – журналіст та правозахисник (Тайвань), модератор дискусії Подобається подкаст? Підтримайте Лабораторію журналістики суспільного інтересу благодійним внеском на сторінці https://www.journlab.online/donations

Після Зимової війни із Радянським Союзом, яка тривала 105 днів, в Фінляндії почали розробляти концепцію тотальної оборони. Тоді у 40-х роках держава зберегла свою незалежність, але була змушена віддати понад 10% своєї території СРСР. Понад 400 тисяч фінів втратили свої домівки, влада країни їх евакуювала в інші райони Фінляндії.Відтоді держава почала комплексно розбудовувати національну оборону, до якої долучено все суспільство, економіка, а не тільки збройні сили. Співпраця із сусідніми країнами також була важливою, зокрема, із Швецією. Серед спільних фінсько-шведських проєктів  можна назвати культурний центр Ханахольмен, що розпочав свою роботу 50 років тому. Одна з перших дискусій, що пройшла там, була присвячена політиці безпеки. Ця тема залишається однієї з провідних для центру і донині, каже генеральна директорка Ханахольмену Гунвор Кронман. Вступ до НАТО навесні 2023 року не зменшив фокус уваги Фінляндії на власній обороні. «Навіть якщо ми є членами НАТО, то це не означає, що ми повинні відпочивати і думати, що хтось інший прийде і допоможе нам, якщо нам це буде потрібно», – каже Кронман. Не дає розслабитися країні і Росія, з якою вона маєспільний кордон довжиною у 1340 кілометрів. Окрім будівництва військової інфраструктури біля прикордонної лінії, як додатковий тиск Росія використовувала і мігрантів. Вона їх спрямовувала до фінського кордону під час мігрантської кризи у 2015 році. Наразі Фінляндія завершила перші 35 кілометрів паркану, який вона будує на закритому східному кордоні з РФ для зупинки мігрантів. Журналістка Наталя Гуменюк говорить із Гунвор Кронман про те, як фінське суспільство готується захищати країну, курси з оборони, що повинен мати кожен фін при надзвичайних ситуаціях, як війна в Україні сколихнула спогади про досвід проживання війн у Фінляндії  та стійкість палестинців.Подобається подкаст? Підтримайте Лабораторію журналістики суспільного інтересу благодійним внеском на сторінці https://www.journlab.online/donations

After the Winter War with the Soviet Union, which lasted 105 days, Finland began developing a concept of total defense. In the 1940s, the country preserved its independence but was forced to cede over 10% of its territory to the USSR. More than 400,000 Finns lost their homes and were evacuated by the government to other parts of Finland.Since then, the state has been comprehensively building its national defense, involving the entire society and economy, not just the armed forces. Cooperation with neighboring countries has also been crucial — particularly with Sweden. Among the joint Finnish-Swedish projects is the Hanaholmen Cultural Centre, which began operating 50 years ago. One of the first discussions held there focused on security policy — a topic that remains central to the center’s agenda today, says Hanaholmen's Chief Executive Officer, Gunvor Kronman. Finland’s accession to NATO in the spring of 2023 has not shifted the country’s focus away from its own defense. “If we are NATO members, that it doesn`t mean that we should rest and think that somebody else will come and help us if we need,” Kronman says.Russia, with which Finland shares a 1,340-kilometer border, also keeps the country on alert. In addition to building military infrastructure near the border, Russia has used migrants as a means of pressure — directing them toward the Finnish border during the 2015 migration crisis. Currently, Finland has completed the first 35 kilometers of a fence it is constructing along the closed eastern border with Russia to stop migrant flows.Journalist Nataliya Gumenyuk talks to Gunvor Kronman about how Finnish society prepares to defend the country, the defense courses, what every Finn is expected to have for emergency situations, how the war in Ukraine has stirred memories of Finland’s own wartime experiences, and the resilience of the Palestinians.Do you like our podcast? Support the Public Interest Journalism Lab with a Donationhttps://www.journlab.online/donations

Боснійська журналістка та письменниця Аїда Черкез висвітлювала війну в Боснії та облогу Сараєва. Протягом перших двох років бойових дій вона була впевнена, що її матеріали зможуть зупинити війну. Але потім зрозуміла, що світ все знав, однак нічого не робив. Тоді журналістка вважала, що іншим байдуже на те, що відбувається в її країні. Після такого розчарування Аїда Черкез хотіла все кинути та поїхати з Балкан. Однак інтерв’ю із дуже старим чоловіком стало для неї поворотним моментом. Той зауважив, що після її репортажів про війну у Боснії ніхто вже не зможе сказати, що не знав, що там відбувається. Вона залишилися у Сараєво, продовжила писати статті та повідомляти новини.Після досвіду проживання війни у власній країні журналістка вже могла розпізнавати ознаки того, що десь може розпочатися військовий конфлікт. Вона попереджала своїх українських колег та друзів про початок великої війни в Україні. Аїда бачила ідентичні знаки. Росіяни протягом 2021 року постійно стояли на кордонах України, прикриваючись військовими навчаннями. У 90-х роках облога Сараєва, як тривала 44 місяці, також розпочалася з військових навчань у горах навколо столиці. Однак чимало її українських колег не вірили їй. Черкез навіть не злилася на них, адже була такою самою перед початком війни у Боснії. Вже після початку повномасштабного вторгнення Аїда Черкез написала лист-звернення до українців у березні 2022 року. «На вас чекають скрутні часи, в які ви будете втрачати віру, але я пишу вам з майбутнього і з впевненістю кажу – ви переможете так само, як перемогли ми», – писала журналістка. Наприкінці цього листа вона перефразувала надпис на футболці, яку носила під час облоги Сараєва. На футболці, яку досі вона зберігає, написано «Сараєво буде стояти, решта мине».  Українцям вона написала  «Україна буде стояти, решта мине».  Журналістка Ангеліна Карякіна говорить із Аїдою Черкез про облогу Сараєва та як культура допомогла його жителям почувати себе людьми, про матерів жертв різанини у Сребрениці та процес зцілення, трибунал та чому треба продовжувати збирати докази воєнних злочинів росіян. Подобається подкаст? Підтримайте Лабораторію журналістики суспільного інтересу благодійним внеском на сторінці https://www.journlab.online/donations

Bosnian journalist and writer Aida Ćerkez covered the war in Bosnia and the siege of Sarajevo. During the first two years of the conflict, she believed that her reports could help stop the war. But eventually, she realized that the world knew everything — and did nothing. At that time, she felt that others simply didn’t care about what was happening in her country. After such disappointment, Aida Ćerkez wanted to give up and leave the Balkans. However, an interview with a very old man became a turning point for her. He remarked that after her reports on the war in Bosnia, no one would ever be able to say they didn’t know what was happening there. She stayed in Sarajevo, continued writing articles, and reporting the news.Having lived through war in her own country, the journalist became able to recognize the signs of a potential armed conflict. She warned her Ukrainian colleagues and friends about the coming full-scale war in Ukraine. Aida saw the same signs. Throughout 2021, Russian troops were constantly stationed near Ukraine’s borders, under the pretext of military exercises. In the 1990s, the 44-month-long siege of Sarajevo also began with military drills in the mountains surrounding the capital. Yet many of her Ukrainian colleagues didn’t believe her. Ćerkez didn’t even hold it against them, as she herself had felt the same before the war in Bosnia began.After the full-scale invasion started, Aida Ćerkez wrote an open letter to Ukrainians in March 2022. “In the dark times that are ahead of you, you will lose faith sometimes and be overwhelmed by exhaustion. But I’m writing to you from the future and I’m telling you: “You will prevail just as we did,” she wrote. At the end of the letter, she rephrased the slogan printed on a T-shirt she wore during the siege of Sarajevo. The T-shirt, which she still keeps, reads: “Sarajevo will be, everything else will pass.” To Ukrainians, she wrote: “Ukraine will be, everything else will pass.”Journalist Angelina Kariakina speaks with Aida Ćerkez about the siege of Sarajevo and how culture helped its residents feel human, about the mothers of the victims of the Srebrenica massacre and the process of healing, about the tribunal, and why it is crucial to continue collecting evidence of Russian war crimes.Do you like our podcast? Support the Public Interest Journalism Lab with a Donation https://www.journlab.online/donations

Грузинська журналістка Наталя Антелава пропрацювала на ВВС майже десять років. Але їйнабридло робити матеріали без занурювання у контекст. Вона прагнула робити таку журналістику, яка дійсно зосереджувалася б на тому, чому та як щось відбувається. Тому у 2015 році вона стала співзасновницею онлайн-платформи Coda Story. Репортажі та сторітелінг, що розкривають та досліджують глибинні причини світових змін — основний підхід її медіа. Зараз один із фокусів досліджень журналістів зосереджений на біг-теху, Кремнієвій долині та її культу у сучасному світі. Наталя Антелава вказує на нездорові відносини між медіа та техгігантами. Вона використовує аналогію міжособистісних стосунків, коли людина розуміє, що опинилася у ліжку не з тим хлопцем і він тут не по любові, а заради вигоди. Тому вона закликає не брати від них кошти та писати про них більше незаангажованих статей. Адже Кремнієва долина насаджує погляд, що технологічний прогрес є єдиним видом прогресу і викинула звідти людину. До того ж керівники техногігантів перетворюються на найпотужнішого гравця на світовій арені. Часто вони готові приєднатися до політиків-популістів і піти проти базових принципів, навколо яких раніше існував суспільний консенсус, як на глобальному рівні, так і в країнах окремо.  Журналістка Ангеліна Карякіна говорить із Наталею Антелавою про культ біг-теху та перетворення його на нову релігію, її розчарування в медіа індустрії та захоплення журналістикою, інформаційний шум та провину CNN, вплив Coda та цінність свободи для грузин. Подобається подкаст? Підтримайте Лабораторію журналістики суспільного інтересу благодійним внеском на сторінці https://www.journlab.online/donations

Georgian journalist Natalia Antelava worked at the BBC for nearly ten years. But she grew tired of producing stories without deeper context. She wanted to pursue journalism that truly focused on why and how things happen. That’s why, in 2015, she co-founded the online platform “Coda Story”. Reporting and storytelling that uncover and explore the root causes of global change form the core approach of her media outlet.One of the current focuses of Coda’s journalists is Big Tech, Silicon Valley, and its cult-like status in today’s world. Natalia Antelava points to the unhealthy relationship between the media and tech giants. She draws an analogy with personal relationships — when someone realizes they’ve ended up in bed with the wrong guy, and he’s there not for love, but for self-interest. That’s why she urges media outlets not to accept funding from tech giants and to publish more independent stories about them. Silicon Valley, she says, promotes the idea that technological progress is the only kind of progress — pushing humanity out of the equation. At the same time, tech leaders have become some of the most powerful global players. Often, they are willing to align themselves with populist politicians and go against the foundational principles around which societal consensus once existed — both globally and within individual countries.Journalist Angelina Kariakina speaks with Natalia Antelava about the cult of Big Tech and its transformation into a new religion, her disillusionment with the media industry and passion for journalism, information noise and CNN’s role in it, Coda’s impact, and the value of freedom for Georgians.Do you like our podcast? Support the Public Interest Journalism Lab with a Donation https://www.journlab.online/donations

Із початку повномасштабного російського вторгнення Данія виділила Україні понад 8 млрд євро, з них 90% – військова допомога. Цю країну можна назвати серед найвірніших українських союзників  – вона посідає друге місце у світі серед держав, що найбільше витрачають на допомогу Україні відносно спроможності власної економіки. На кінець минулого року – це близько 2% данського ВВП. Символом військової підтримки Данії стала передача винищувачів F-16, перші з яких вона перенаправила до України в серпні 2024 року. Загалом країна зобов’язалася надати 19 подібних літаків. До того ж, Данія напряму інвестує в український оборонно-промисловий комплекс, а саме, купує зброю безпосередньо в українських виробників. Хоча військова складова є основною, але ця нордична країна також надала тимчасовий прихисток понад 40 тисячам українців. Загалом, кількість українців в Данії потроїлася, розповідає голова Українського Дому в Данії Наталя Попович. Щоб поглибити розуміння данцями української культури та історії, в Українському Домі, в будівлі в центрі Копенгагена площею у тисячу квадратних метрів, постійно проводяться різні заходи. Коли емпатії може не вистачати, то, зокрема, знання про взаємовідносини України та Росії протягом багатьох сторіч можуть підживлювати готовність підтримати України з боку Данії. Зазіхання на Гренландію з боку нинішньої влади США тільки посилило солідарність данців  з українцями. Журналістка Наталя Гуменюк говорить із Наталею Попович про ставлення данців до погроз Трампа забрати Гренландію, чи матиме Україна підтримку від Данії надалі, чому вона постійно займає провідні місця в рейтингу найщасливіших країн світу, данських бізнес-гігантів та готовність її громадян платити високі податки.  Подобається подкаст? Підтримайте Лабораторію журналістики суспільного інтересу благодійним внеском на сторінці https://www.journlab.online/donations