“Усе - лише не це! Не ці спокійні дні, 

Де всі слова у барвах однакових,

Думки, мов нероздмухані вогні,

Бажання - в запорошених оковах.

Якогось вітру, сміху чи злоби!

Щоб рвались душі крізь іржаві ґрати,

Щоб крикнув хтось: ненавидь і люби - 

І варто буде жити чи вмирати!”

Найкраще про поета говорять, мабуть, вірші. Про Олену Телігу - так точно. Запальна кароока дівчина із “добропорядочної” родини чиновника, яка здійснила кардинальний розворот від свого рос-ісперського виховання вміло точила слова як мечі і вкладала їх в руки борцям за українську національну державу. Як відчитуємо з перших рядків, найбільшим гріхом для неї була марнота, конформізм та брак відваги. Ці риси сама ж авторка приписувала “партачам життя” і всіма своїми діями (а в Теліги ви часто можете зустріти слово “чин”) вона старалася протиставитися - жити змістовно, ідейно, і запалом, навіть якщо й коротко. Лише за 36 років земного шляху, Олена Теліга зуміла залишити нам добірку полумʼяної поезії, пригорщу добротної публіцистики і критики, цілий журнал, а також безкінечні повагу та натхнення. 

Із нашою співрозмовницею, Мирославою Барчук - також публіицсткою, журналісткою, телеведучою та поціновувачкою літератури - багато читаємо вголос Теліжині тексти. Чудуємося, як слово, промовлене вголос, перед кимось, хоч навіть і в діалозі, набуває одухотворення, а з нами відбувається окрилення. Міркуємо, як часто героїзм помаркований смертю, що нам дає відвагу критикувати інших; про категоричність і поправку ідеології на час; про український націоналізм - і чи відбувся він, попри те, що аж так багато розмов збурює й досі; і про любов - як неодмінну мотивацію повернення до українства.

Дякуємо за сприяння у записі @radioNV