У двадцять років він умів вже все. Він був готовий підкорити світ. В Індіанаполісі його таланту було тісно. І він прямує до джазової меки того часу Нью Йорка. Нескінченні вечірки та джем-сейшени, й звісно алкомарафони лише загартували його талант і працелюбність.
Свій інструмент він не сприймав як трубу. Він хотів грати на трубі, як на саксофоні, з такою швидкістю, яскравістю, пристрастю та талантом, яка була лише у геніїв бі-бопу. А всі генії були поруч. Такого конкурента не міг не помітити його кумир Майлз Девіс. Але Девіс вчинив шляхетно. Він буквально взяв 22-річного хлопця за руку і привів на студію Blue Note, де з ним миттєво підписали контракт.
Його дискографія вражає сольними роботами й численними сайд проєктами. Але він ніколи не зупинявся на досягнутому. Майже в дев'яносто його зупинила травма, яку він отримав під час концерту, коли недостатньо розігрівся. Він пошкодив губу, яка так ніколи й не зажила. Тоді замість швидкості та технічності він обрав глибину, ліричність і ніжність.
Він знову з легкістю досягнув незбагненної висоти. В останні роки йому допомагав Jazz Foundation of America. Вони сплачували його рахунки за лікування та майно і після смерті весь свій спадок він заповів саме їм.
Батьки назвали його. Фредерик Дівейн Хаббард. А ми називаємо його легендарний Фредді Хаббард.