Він міг би стати, як його батько, - філософом, або викладачем італійської. Він міг би стати художником, тому що народився на початку минулого століття на паризькому Монмартрі. Він міг би стати танцюристом, тому що після смерті мами його виховувала сама Айсідора Дункан.
Він міг би тричі загинути. Перший раз у сиротинці під Парижем від голоду, другий під час Першої Світової, третій підчас Другої світової війни. Від смерті, голоду і злиднів його врятувала музика.
У 12 років батько приніс додому скрипку, і він щодуху побіг до вуличного скрипаля, щоб запитати, а як на ній грати? Музикант просто розсміявся йому в обличчя, а малий розплакався. Можливо тому він віддавав перевагу навчанню самотужки. Вже потім він закінчить консерваторію з відзнакою, але ще підлітком він із більшим задоволенням гратиме у маленькому кінотеатрі Гершвіна, а не Моцарта.
За свою сімдесятирічну кар’єру він зіграє із сотнею музикантів, але співпраця лише з одним назавжди визначить його особливу свінгуючу манеру, наповнену легкістю і шармом паризького сонячного ранку. Іх розлучить війна, але історія музики і створення першого виключно струнного джазового квінтету поєднає їхні імена назавжди.
Він ненавидів слово пенсія, завжди носив картаті сорочки і часто грав із заплющеними очима, щоб не бачити недосконалості цього світу. Він створював його сам – без болю і суму. У цьому світі він був молодим, кохав кого хотів і жив вічно.
Батьки називали його Стефано, французи називали його Штефан, музиканти називають його дідом джазових скрипалів. А ми називаємо його легендарний Стефан Грапеллі.