У цьому випуску від 19 вересня текст 8-го розділу Першого послання до коринтян. Апостол Павло дає поради, що робити, щоб знання приносило справжню користь людям.

Щоденна програма Петра Новочеха транслюється о 9 годині вечора за київським часом.



Річний план щоденного читання

Транскрипт випуску

Тут розглядається Проблема, яка сьогодні здається нас не стосується. Можна, чи ні їсти м’ясо, принесене в жертву ідолам? Відповідаючи на це окреме питання Павло висвітлює тему актуальну і для нас: співвідношення знання і любові.

Уільям Барклі детально описує історичний контекст 8-го розділу.

Принесення жертв богам було невід’ємною частиною життя античного світу. Ці жертвопринесення були двох видів: приватні та громадські. В обох випадках на вівтар приносилася не вся тварина, а, суто символічно, лише невелика частина, наприклад, зрізаний з теля жмут волосся.

При приватних жертвоприношеннях тварину, так би мовити, ділили на три частини. Перша символічна частина спалювалася на вівтарі. Другу – ребра, стегно та ліву частину голови отримували, як законну частку, жерці. Третю частину м’яса отримував сам, хто молився. Цим м’ясом він справляв бенкет. Особливо це робили на свята, чи в день весілля. Іноді бенкети проводилися в хаті господаря, а іноді навіть проводилися в храмі бога, якому була принесена жертва. У нашому розпорядженні, наприклад, є написане на папірусі запрошення до обіду: “Антоній, син Птоломея, запрошує вас пообідати з ним біля столу нашого Господа Серапіса”. Серапіс – бог, якому він приніс жертву.

Коринтян займало питання: “Чи можуть вони брати участь у таких бенкетах? Чи можуть вони узяти в рот м’ясо, принесене в жертву ідолу?” Якщо ні, то християни майже повністю закривали собі доступ на всі громадські свята.

Під час громадських жертвоприношень, тобто в жертвоприношеннях, що влаштовуються державою, після того, як жерці отримували свою частку, залишки м’яса діставалися міським чиновникам та іншим громадянам. Або вони продавалися по лавках і на ринку. Тому навіть якщо м’ясо було з базару, воно могло бути м’ясом, принесеним у жертву ідолу.

Язичницька віра в демонів ще більше ускладнювала цю проблему в ту епоху. Люди вірили, що одним із специфічних способів, якими демони проникали в людину, була їжа. Одним із способів уникнути цієї напасті було присвятити ту їжу якомусь доброму богу, який перешкоджав би злому духові. З цієї причини майже всі тварини перед забоєм худоби присвячували якомусь богові.

Це означало, що навряд чи можна було купити чи з’їсти м’ясо, яке так чи інакше не було б пов’язане з ім’ям того чи іншого поганського бога. Чи міг християнин його їсти?

Послухаємо 8-й розділ 1 послання.

Павло продовжує жанр діатриби, відповідаючи на заяви коринтян та їх можливі контраргументи. Він цитує ще одне популярне гасло коринтян: “ми всі маємо знання!” по-грецькі гнозіс.

У мене таке враження, що апостол навіть іронізує з цієї заяви, а до іронії і сарказму він звертається у своїх листах неодноразово. Так і в цьому разі відповідає всезнайкам: “Якщо хто вважає, ніби щось знає, то він нічого не знає так, як належить знати.”

Треба мати на увазі, що то були часи зародження гностицизму – дуже еклектичного релігійно-філософського руху, представники якого тримались різноманітних, а часто й протилежних поглядів. Об’єднувала їх пихата самовпевненість, що вони досягли таємного знання високого рівня, гнозісу, завдяки чому пізнали істинного Бога. До речі, уявлення про Бога у гностиків були далекі від дійсності й біблійної науки.

Знання, про яке тут мовить апостол, це ще не гностичне. Але, як і у випадку з гностиками, 11ті коринтяни, що вважали себе сповненими знаннями, починали зверхньо дивитися на менш інформованих братів, мабуть новонавернених.