Головне - ніколи не говорити йому, що він щось не зможе, що йому щось не вдасться. Напевно, у 6 років, коли стало зрозумілим, що він росте музичним вундеркіндом, хтось сказав йому, що він не зможе за кілька років зіграти Концерт для фортепіано Моцарта №5 з Чиказьким Симфонічним оркестром. Але він зробив це, коли йому виповнилося 11. Можливо, хтось сказав йому, що класичні піаністи не можуть грати джаз - і вже в середній школі він повністю почав віддавати себе джазу, паралельно вивчаючи електроніку.
Напевне хтось йому сказав, що у 22 роки дуже складно випустити перший сольний альбом і стати успішним, а потім хтось сказав, що джаз не поєднується з роком та соулом, або не можна змішувати джаз, сучасну класичну музику та блюз, а ще хтось не бачив, як у фанк можна вести синтезатори…. Добре, що він не вірив у всі «не можна». Його серце було відкрито новим ідеям та музиці.
Хтось вперше почув його на платівках Майлза Девіса, хтось вдячний Мікеланджело Антоніоні за музичну доріжку у фільмі Blow up. А радянські підлітки почали шукати хоч якусь інформація про нього після фільму «Кур’єр», - і відкрили для себе інший паралельний світ. Українці вперше почули його у 2010 році і завжди раді новій зустрічі з ним.
В ЮНЕСКО його вітають словами: «Його Високоповажність пан Посол доброї волі!»… А ми знаємо його як вічного новатора і великого Хербі Хенкока.