Складно передбачити, що станеться з хлопчиком, який народився у родині дворецького Білого дому і піаністки. Єдине що йому було точно гарантовано - це перфектні манери та прекрасна музична освіта.
У 8 років він отримав призвісько Герцог за любов до франтівського одягу. Перший його виступ відбувся у маленькому генделику: місцевий піаніст напився і не зміг більше грати, а наш герой сів за рояль і зіграв один із своїх регтаймів. На цьому все могло і скінчитися, адже… він хотів стати художником, - відвідував спеціалізовану школу із прикладних наук і навіть встиг попрацювати плакатистом. Але вчитися йому було нудно, він зневажав офіційну освіту і взагалі не визнавав авторитетів. Втім, це не завадило йому стати почесним доктором Єльського університету.
Мама сказала, що він стане знаним і величним. Мама не помилялася. Він став не тільки відомим у всьому світі музикантом, а ще й отримав Орден Свободи, Орден Почесного Легіону та Пульцерівську премію. Він став не тільки віртуозним виконавцем, авторитетним і делікатним керівником оркестру, а і геніальним композитором, який постійно шукав нові форми і сенси. Інколи здавалося, що він працює 24 години на добу.
Під час другої світової війни, він дав безліч благодійних концертів, кошти з яких пішли на підтримку армії. А для того, щоб якось фінансово підтримувати оркестр і себе, він акомпанував на записах різним модним естрадним та танцювальних виконавців. Часто оркестр навіть не вказували на виданих платівках. Окрім джазу він захоплювався і духовною музикою. Його фортепіанні п’єси порівнювали з творами Дебюсі, Равеля і Шопена. Він був справжнім аристократом джазу з неспокійним серцем і Герцогом його називали не даремно. Киянам пощастило побачити його з оркестром наживо в 1971 році. Три концерти у Києві відвідали понад 30 000 слухачів. Один з концертів тривав 4 години.
Батьки назвали його Eдвард Кенеді… А ми називаємо його - Великий Дюк Eллінгтон.