Псалми 42 і 43 є однією молитвою, оскільки вони об’єднані спільною темою, спільним приспівом і одним заголовком. «Чого, душе моя, ти сумуєш, і чого ти в мені непокоїшся?» — це плач левитів, яких було відлучено від їхнього улюбленого храму в Єрусалимі. Це також молитва віруючих, які бажають перебувати у Божому Слові, поклоняючись Отцеві у дусі та правді, водночас розуміючи, що вони приходьки і чужинці у цьому світі, в якому вони терплять утиски. «Май надію на Бога, бо я Йому буду ще дякувати за спасіння Його!» — підбадьорює себе такий віруючий.

«Як лине той олень до водних потоків, так лине до Тебе, о Боже, душа моя, душа моя спрагнена Бога, Бога Живого! Коли я прийду й появлюсь перед Божим лицем? Сльоза моя стала для мене поживою вдень та вночі, коли кажуть мені цілий день: Де твій Бог? Як про це пригадаю, то душу свою виливаю, як я многолюдді ходив, і водив їх до Божого дому, із голосом співу й подяки святкового натовпу… Чого, душе моя, ти сумуєш, і чого ти в мені непокоїшся? Май надію на Бога, бо я Йому буду ще дякувати за спасіння Його!» (Пс.42:2–6).

Кожна з трьох частин псалма завершується приспівом, який промовляє як про смуток і стурбованість псалмиста тим, що він відірваний від Господніх святкувань, які відбувалися в Єрусалимському храмі, так і про його надію на те, що він зможе приєднатися до цих святкувань ще раз. Хоча смуток присутній в кожному з трьох куплетів, проте відбувається зміцнення надії при проходженні через псалом. Про подібний поступ надії віруючого Нового Заповіту пише апостол Павло римлянам:

«Отож, виправдавшись вірою, маємо мир із Богом через Господа нашого Ісуса Христа, через Якого ми вірою одержали доступ до тієї благодаті, що в ній стоїмо, і хвалимось надією слави Божої. І не тільки нею, але й хвалимося в утисках, знаючи, що утиски приносять терпеливість, а терпеливість досвід, а досвід надію, а надія не засоромить, бо любов Божа вилилася в наші серця Святим Духом, даним нам» (Рим.5:1–5).

У першій частині псалма переважає прагнення і смуток. Про надію головно каже приспів. Прагнення псалмиста до Бога порівнюється з прагненням оленя до води. Наступною після потреби повітря для нашого дихання є потреба води для вгамування спраги, що складає одну з найнагальніших потреб нашого життя. Спрага дуже швидко стає невідкладною потребою для вгамування. Так само сильно псалмист прагне Божої присутності.

Важко для нас зрозуміти повноту прагнення, яке мав народ Ізраїлю до храму в Єрусалимі, оскільки наше поклоніння не прив’язується до одного міста чи однієї будівлі. Проте жертвоприношення і багато найважливіших релігійних обрядів поклоніння Старого Заповіту могли відбуватися лише в Єрусалимському храмі. Таким чином, бути відрізаним від храму означало не мати змоги брати участь у найважливіших подіях поклоніння. Звідси, вже буде легше зрозуміти, чому віруючий, який прагне до Бога так сильно, як олень прагне до водних потоків, бажає потрапити до Єрусалиму та його храму. Звісно, справжньою потребою була не сама будівля, не храм сам по собі, а потреба була в Бозі, Котрий є джерелом життя як для тіла, так і для душі.

Розпач псалмиста посилюється насмішками ворогів, котрі кажуть: «Де твій Бог?». Розпач не лише приносить йому смуток, але й докір до Бога. Псалмист настільки у відчаї, що його сльози стали йому за їжу, тобто смуток охопив його настільки, що він не може їсти...

Слухати далі...